Ясміна Лав - Поцілунок під забороною, Ясміна Лав

Глава 16

 Ми з Павлом їдемо хвилин тридцять. Потім хлопець повертає між високі будинки з вузькими двориками, оминаючи широкі, шумні вулиці. Уважно роздивляюся місце, де ми проїжджаємо.  Мабуть, хочу запам'ятати дорогу. Ну, знаєте, всяке буває. І опинитися бозна-де, вночі, немає ніякого бажання. 

Автомобіль оминає металеву огорожу, за нею — підйом на високий пагорб.

Навколо темно, фари освітлюють тільки розбиту вщент дорогу, яка зникає під колесами. 

Чим вище ми підіймаємося, тим менше тут світла. Будинків навколо немає, тільки дерева, кущі та ніч. Повертаю голову і дивлюсь, як широко усміхається мені Павло.

— Не бійся, я не маніяк якийсь, — хіхікає хлопець і нарешті зупиняється. Виходить з автомобіля, відчиняє для мене дверцята і подає руку.

— Ну ж бо, боягузко.

Фиркаю та виходжу, ступаючи по мокрій, замерзлій землі.  Де ми, чорт забирай?!

— Ходімо, — каже хлопець і веде мене вперед.

Під ногами каміння, об яке я постійно спотикаюсь. Намагаюся дивитися на землю, але через темряву навколо не бачу зовсім нічого.

— Дивися, — тихо вимовляє Павло, зупинившись, і тягне вперед.

Підіймаю очі та розумію, що ми стоїмо на вершині пагорба, а внизу відкривається дивовижний краєвид на нічне місто. Справді гарно.

Стою і дивлюся вперед, вдихаючи холодне повітря. Розглядаю мерехтливі вогники високих багатоповерхівок і тисячі машин, які швидко рухаються одна за одною.

— Я ж казав, що тобі сподобається тут, — шепоче Павло, і його руки ковзають по моїй талії. Він притискає мене обережно до себе, розміщуючись позаду. Хлопець не переходить допустимих меж, і я стараюся не смикатися.

— Так, тут справді дуже гарно, — відповідаю, не відводячи очей з міста.

Навколо ні душі. Всередині мені трохи лячно, а в голові весь час слова Романа. 

Блін, здається, я себе просто накрутила. Паша не робить мені нічого поганого, і я трохи заспокоююсь, обдумуючи дії хлопця. Ми стоїмо кілька хвилин мовчки, і я встигаю навіть розслабитися.

— Ти дуже гарна, — відволікає шепіт біля мого вуха, — Не така, як усі, — додає Павло.

— І багато дівчат ти сюди привозив? — запитую спокійно.

— Я не буду тобі брехати. У мене були дівчата, — відчуваю, як він усміхається, але його відповідь мене зовсім не напружує.

— Не сумніваюся, — вимовляю, хмикаючи.

— Але жодна з них не знає про це місце.

— Невже?

— Я ж сказав, що не буду брехати, — Павло повільно розвертає мене до себе, легко торкається рукою спини та дивиться в очі. — Ти не схожа на дівчат, яких я знаю. Ти справжня.

Він наближається, і я відчуваю тепло. Тепло, але не трепет. Нема тих мурашок, які викликав у мені Роман.

Чому я зараз про нього думаю?

Прикриваю очі, відчуваючи подих хлопця. Так, це буде поцілунок...

Та раптом різкий спалах, розплющую очі — і мене проймає до кісток. Позаду автомобіля, на якому ми приїхали, зупиняється ще одна машина. Світло фар не дозволяє роздивитися, хто за кермом.

Відчуваю, як руки Павла сповзають з мого тіла, і хлопець робить крок вперед.  Примружуюсь, намагаючись роздивитися хоча б авто, і настає темрява. Фари вимикаються.

— Завадив? — голос Романа розрізає тишу.

— Бро, це ти? — сміється Павло та йде вперед, залишаючи мене на самоті.

— Я тебе шукав, а ти слухавки не береш, — до мене доносяться слова Монастирського.

— Трохи зайнятий був, — хмикає Павло.

Не хочу дивитися на хлопців, але моя увага прикована до тіні, яка наближається.

Це Роман.

Затамовую подих та повертаюся до вогнів міста. Недавній спокій зник безслідно.

Хлопець зупиняється поряд і стоїть мовчки. Чую тільки, як він важко дихає. Така тиша тисне і неможливо думати.

— Дуже романтично, — тихий шепіт Монастирського змушує притихнути, наче звірятко, яке ховається від хижака.

— Ну, що ж... Ти мене знайшов, — до нас підходить Павло.

Він зупиняється за метр від мене, і я інтуїтивно роблю крок до нього. Бачу погляд Романа та опускаю очі.

— Угу, знайшов. Ходімо, поговоримо, без зайвих вух, — хлопець смикає Павла, і той йде за ним.

Знову я залишаюся сама. Здається, це кінець мого побачення. Але не можу зрозуміти. Вони ж друзі, чому Павло не поговорить з Романом і не пояснить йому все?

“А що саме він пояснить? Наче хоче зачепити”, — вискакує мій внутрішній голос.

Бачу, як Павло робить крок до своєї автівки та відчиняє пасажирські дверцята. А потім його погляд повертається до мене.

— Ясенько, ходімо. Я відвезу тебе додому.

Зараз я трішки приофігіла. Що взагалі відбувається? Йому Монастирський щось наговорив, чи що? Але все ж тихо йду до нього та сідаю в салон. 

Дивлюся вперед і бачу задоволене обличчя Романа. Він широко усміхається і підморгує мені. Мене злить те, що відбувається, але опускаю очі. Павло сідає за кермо, і ми відразу рушаємо з місця. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍