Надія Борзакова - Брехня, Надія Борзакова

Глава 19

Наші дні

 

Знову і знову я прокручувала в голові той момент. Навмисне намагаючись знайти сили вчинити інакше. І відчувала себе повною ідіоткою. Слабовільною, безхарактерною ганчіркою тому, що так і не змогла.

Я ж зараз не те що не краща, я набагато гірша за Елену, що примчала на перший поклик до чоловіка, який її зрадив. Адже мене і не кликав ніхто. Більше того, Артем поводився як мудак, мало не накинувся на мене і взагалі ... Однак ніщо з перерахованого вище, ніякі «взагалі» не завадили мені опинитися наступного вечора в лікарні.

- .... давай я підпишу папірець! Будь-який, ок? Здохну, ніхто по судам не затягає, відповідаю.

- Артеме Ігоровичу, вам необхідне лікування. Як ви не розумієте, - Санич втрачав терпіння.

- Добрий вечір, - за дверима палати мене чекав розсерджений добряк-доктор і мій розлючений ... і вкрай розлючений Артем.

- Здрастуй, Віка, - відповів Санич і знову обернувся до Артема, - Мої колеги вас колись з того світу витягали, юначе. І витягли. Ось тільки мабуть дарма, бо  життя ваше вам не дороге!

Артем промовчав у відповідь, свердлячи мене поглядом, а лікар вийшов.

- У тебе ледь інфаркт не стався, - промовила я, наблизившись, - І загроза можливо все ще є.

- А тобі що? - він навис наді мною як скеля.

- Мені - нічого, - я підвела голову, - А у батька ти тепер один-єдиний залишився. Хочеш, щоб він і тебе втратив?

Він судорожно ковтнув. Відсахнувся і відвів погляд.

- Покопирсалася в минулому, так?

- Випадково дізналася, - я закусила губу. Біль допоміг стримати підступаючі сльози, - Могилу на кладовищі побачила.

Артем відвернувся. Сильно кульгаючи підійшов до вікна і сперся на підвіконня.

- Я знаю, що ти на мотоциклі розбився. Що тебе ледь врятували ...

- Шкода стало?

- Ти не уявляєш, як, - виплюнула я, - Але не через аварію. А від того, ким ти став.

Я підскочила до нього. Артем випрямився і знову вп'явся очима в мої. У його плескалися біль і туга, а що було в моїх я не бажала уявляти й обдумувати.

- Ти вижив. Одужав. Хоча, запевняю, багато хто після таких травм назавжди інвалідом залишається. І ці люди щодня, щохвилини борються за те, щоб повернути бодай частинку колишнього життя. А у тебе воно ціле. Але ти не здатен цього оцінити! Ти вбиваєш себе цією поганню ....

Я вже майже кричала. Стримувати емоції, щоб намагатися вибрати відповідну з заздалегідь запланованих фраз ставало все складніше.

- Марнуєш життя, яке тобі пощастило не втратити. Цього хотів би Сірий? Цього хотів би твій батько?

- Ти ніхера не знаєш!

- Можливо це так. Але швидше за все я знаю достатньо. Навіть майбутнє твоє бачу. У кращому випадку ти зможеш прожити таким життям ще якийсь час. Ігор сильно здав, та й загалом йому вже п'ятдесят п'ять. Скільки ще він зможе керувати справами? Кілька років ... А знаєш, що буде потім? Ти розвалиш бізнес, бабло закінчиться. Не буде за що купити цю гидоту, нічим буде заплатити за нескінченні тусовки. І тоді всі твої шльондри й вбогі дружки за інтересами зникнуть. І ти залишишся сам. Якщо, звичайно, не здохнеш раніше. Набагато раніше, Артеме.

Усвідомлення того, наскільки ймовірне таке майбутнє висмоктувало сили. Я намагалася зітхнути, але замість глибокого вдиху виходили рвані схлипи. Пара сльозинок все ж скотилися по щоках, і я квапливо стерла їх.

- Хоча, кому я це кажу ... Тобі ж начхати. Таким як ти на все і на всіх начхати.

- Яким «таким»? - прохрипів він.

- Ти і сам прекрасно знаєш. І я тепер теж. Нарешті я повністю усвідомила - той, ким ти є і, швидше за все завжди був лише жалюгідна подоба чоловіка, якого я кохала. Я тебе вигадала. Як одну з казок, в яких ховалася від свого жалюгідного життя. Давай, вали. Може, дилера відразу набери, адже ту гидоту швидше за все вже вивели з твоєї крові.

Проорана, як справжнісінька істеричка і кинулася до дверей.

- А ти любила? - ледь чутне питання.

- Того, ким ти є - ніколи, - обернувшись на порозі, випалила я.

І вискочила з палати голосно грюкнувши дверима.

Пару днів по тому тато в розмові мигцем уточнив, що Артем залишився в лікарні. Полегшення від цієї звістки, укупі з іншими почуттями, ураганом вируючими всередині з тієї ночі мені вдалося успішно приховати від оточуючих. Приховати і виглядати як раніше. Спокійною. Незворушною. Виглядати. Ключове слово «виглядати» ...

На додаток до всього іншого Дерек зробив пару великих інвестицій, і надія на те, що незабаром він звалить назад до Польщі стала практично примарною. Хоча, вдома ситуація конкретно з ним сприймалася вже інакше. Адже чужим тут був він, а не я. В який момент я повністю усвідомила останнє, я не могла сказати. Та й не обмірковувала особливо, насолоджуючись відчуттям що я нарешті вдома. Навіть туга по ньому, коли ми полетіли з Дмитром і Петром у невелике відрядження до Вільнюсу була приємною.

Підписавши черговий успішний договір, який, правда був заслугою Олексія, головного юриста, щ все ще лікувався від грипу, ми вирушили на афтепаті. Правда в ресторан, а не клуб. Однак і там мене чекала вельми цікава зустріч адже наші нові партнери запросили «дівчат для компанії».

Однією з них виявилася Марина. Хоч дівчина і впізнала мене, вона весь вечір робила вигляд, що ми не знайомі. Я і не думала демонструвати зворотне. Не від того, ким вона стала, але оскільки ми і правда з нею зовсім чужі люди. Були і є хоч останній шкільний рік, в який ми нібито дружили, закінчився трагедією, що по-справжньому зблизила нас на якийсь час. А вночі, дивлячись в темряву за ілюмінатором довго думала про те, чи стала б вона тією, ким стала, якби тоді все склалося інакше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно