Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

Редакція розмістилася на Кармелітській, чи то пак Karmeliter­strasse, він швидкою ходою перетнув Ринок, несучи під пахвою папку з рисунками. Якраз почало сутеніти, людей на вулицях поменшало, бо наближалася комендантська година, але газетярі отримали посвідки, за якими їм дозволено було працювати допізна.

В редакції було гамірно, там зібралися не лише штатні працівники, а й літератори, які завше приходили сюди вечорами погомоніти. Головний редактор Михайло Хом’як[14] на такі відвідини завше готував невелике вгощення — канапки, чай і вино. Але все це з’являлося лише після наради. Він також забезпечив літераторів, які не були штатними працівниками і писали до газети лише вряди-годи, продуктовими пайками та журналістськими посвідченнями.

На широкому столі було розкладено видрукувані шпальти завтрашньої газети з подекуди білими плямами — місцем для ілюстрацій та світлин.

— Сервус, Ольцю, — привітав його шеф, — ми вже тебе з годину чекаємо. Показуй, що приніс.

Олесь поклав на стіл папку, і саме тоді його погляд упав на темноволосу дівчину, що стояла осторонь і розмовляла з Юрієм Косачем, який прибув з Берліна. Раніше він її ніколи не бачив, але чомусь вона видалася йому знайомою. Що його могло вразити? Чи ці великі очі, які, здавалося, народилися раніше за неї, чи повні червоні вуста, які вимовляли кожне слово так, мовби його смакували, чи високий рівний стан у рожевій сукні, яка підкреслювала всі звабливі вигини тіла? А чи оце видовжене обличчя з віялоподібними віями? Якусь хвилю він не міг відвести від неї погляду і дивився, мов зачарований, але й вона помітила це і зиркала впівока. Те, що вона помітила його зацікавленість, Олеся знітило, і він відвів погляд. Потім штурхнув Данила, фейлетоніста, що підписувався Дан, теж утікача зі Львова, і, кивнувши на дівчину, запитав пошепки:

— Хто це?

— А що — вже попався? — Дан підморгнув. — Не ти перший. Бачиш, як Юрко вже її намотує?

— То хто ж вона?

— Поетеса. Пише під псевдонімом Арета.

— Арета? Я читав. Дуже добрі вірші.

— Чудернацьке псевдо, нє?

— Не думаю. Арета — давньогрецька богиня мужності, а ще таке ім’я мала донька царя феаків Рексенора і дочка Аристіппа Арета Кіренська, яка писала філософські трактати.

— Цікаво, хто з цих трьох спонукав її до вибору такого псевдо?

— Гарна зачіпка для знайомства, — усміхнувся Олесь.

— Гадаю, Юрко вже тебе випередив, — кивнув на Косача. — Він усіх випереджає.

— А як її звати насправді?

— Не каже. Вона, як і ми, втекла звідти, і не хоче наражати родину. В її посвідченні значиться лише Арета Крих. Ми всі тут суцільні псевда.

Авжеж, мало хто підписував твори своїм прізвищем. Олесь і сам не підписувався з огляду на батьків.

— І не каже, звідки саме втекла? — поцікавився він.

— Ні. Думаю, вона з жидівської родини.

— Чому так думаєш?

— Бачу, ти не всі її вірші читав. Є там відповідні мотиви, — пояснив Дан. — Ну, і забагато містики.

— В Антонича теж було багато містики. То й що?

— Тоді поясню простіше: у мене на такі речі нюх. А ще оця приреченість... — і він продекламував упівголоса:

Не люблю я ночей осінніх,

Коли місяць вишкірює зуби,

І вихлюпують з вікон тіні,

І лягає метал на губи...

Не люблю я очей осінніх,

Коли чорне крило безмов’я

Нависає тяжкою тінню

Над чиїмсь безголов’ям...

Коли зорі у пазуху ночі

Осипаються струшені,

Мов покірні листочки,

З гілок вітром відкушені...

Коли друзі в біді лишають,

Коли лізе між нас підлота,

І коли поети вкладають

Револьвера до рота...

— Аж так?

— Аж так. Або ось цей:

Осінь тут, біля мене,

І всюди, куди погляну...

Осінь в своєму серці

Ношу, як вічну рану...

Листя вирує в повітрі,

В грудях моїх танцює...

Холоне вода в калюжах,

Коли їх вітер цілує...

Холоне місячне сяйво,

І ціпеніють зорі,

І губи твої холонуть,

І руки твої прозорі...

Осінь душить дерева

І розпинає квіти...

Нема вогню, щоб зігрітись,

Та є вогонь, щоб згоріти...

Олесь похитав головою, щось у цій дівчині й справді палало. Але його роздуми перебив редактор, який уже відібрав дві карикатури: одна зображала Сталіна з кривавим серпом у руках, а друга — енкавеесника, якого народні маси скидали у прірву.

— Ольку, — промовив шеф, — ти ж знаєш, що вимагають німці. Коли малюєш чекістів, всі вони повинні мати довгі носи і скидатися на жидів. Всі ми розуміємо, що це ідіотизм, але коли Клаус буде переглядати сигнальний примірник, то виїсть мені дірку в голові. То ж бо страшна зануда. Вчора втелющив заголовок: «Веселіше стало жити». Я кажу: «Та то ж пряма цитата зі Сталіна: “Жить стало вєсєлєє”». А він: «Уперше чую» і не поступився. Ось прочитай, які нові правила. З усього видно, вони лаштуються на Схід.

Розділ 25

Київ, жовтень 2019. Клейнод і його несподівані гості

Клейнод відчинив двері не відразу. Спочатку попросив піднятися до верхнього поверху і переконатися, що там ніхто не зачаївся. Потім, коли Олег прохання виконав, старий зажадав, щоб Бісмарк ще раз вийшов на вулицю і пройшовся вздовж будинку, уважно роззираючись, і особливо звернув увагу на двох молодиків у темних куртках і джинсах, які наполегливо дзвонили в двері і заявляли, що вони з податкової, і яким він не відчинив.

— До чого тут я і податкова? — примовляв він, супроводжуючи Олега в кімнату.

Уже знайомий Бісмаркові запах вогкості змусив його кілька разів чхнути.

— Я ж бізнесом не займаюся. І пенсія у мене — смішніше не буває. І це при науковому ступені і тридцяти п’яти роках стажу! — продовжував старий. — Ви, може, чаю вип’єте?

— Та не проти, — погодився Олег, сівши в крісло.

— Тільки у мене дешевий чай, як раніше казали — з тирси.

— Ну тоді давайте вип’ємо кави, — запропонував гість.

— Кава? — перепитав розгублено господар. — Я пошукаю.

Однак при цьому старий не поспішив на кухню, а опустився в крісло навпроти.

— Мені чогось страшнувато в останні дні, — перейшов він на довірчий тон. — Я ж на вулицю майже не виходжу. Ну хіба що сміття винести, та й то рідко.

Олег посміхнувся, озираючись на всі боки. Тут можна було б однієї тільки макулатури відразу кілограмів сто запакувати. Пачки газет — перев’язані і просто купками, старі журнали, папки на зав’язочках, все покрито пилом, сирим пилом, який добре прилипає до поверхонь.

— А пам’ять у мене ще дай Боже! І ось я, коли виходив зі сміттям, вже їх бачив. Цих, що в двері ломилися. Один раз вони сиділи біля сусіднього під’їзду, другий раз стояли біля арки у двір... Розумієте,