Бекс Хоган - Острови шторму та смутку. Гадюка

легенький, немов пір’їна, і перед тим, як попрощатися, я довго тримаю його на руках. Рідненький мій Томасе! Ти не заслужив такого кінця!

А я ж казала, що полікую його, якщо він пораниться — чого ж не стримала обіцянки? Я готова на все, аби лише повернути його.

В руках тримаю різьблення, на якому він зобразив мене. О, який же в мене тут щасливий вигляд — таке собі тутешнє дівча! Але все це було до вовчиці і до Бріґса. Я більше себе не впізнаю. Нахиляюся і кладу різьблення Томасові на груди. Тієї Мерріан більше нема — вона з ними жила, вона з ними й померла.

Коли всі вже лежать на останньому ложі, я вкриваю їх землею, яку Йорен так любив. Тепер він стане з нею одним цілим. Зриваю анемони і розсіюю їх по могилі, а потім знову плачу, аж до заходу сонця. Все тут — світло, життя та любов — згасло, і магія теж зійшла нанівець.

Провина, втрата — це все нестерпно. Мені не слід було сюди й ногою ступати, тим паче залишатися.

Я дозволила собі повірити у вигадку, однак тепер перед моїми очима — жорстока реальність. Що це взагалі таке — безпека? Ніде її немає, так само як і свободи.

Настав час тобі прокинутися, Мерріан.

Всю ніч я проводжу в будиночку. Сьогодні тепло, але холодний вогонь ненависті у моєму серці змушує мене всю тремтіти. Якою ж безмозкою я була! Дурепа, яка повірила, що зможе так легко зникнути, дурепа, яка припустила, що зможе зостатися тут. Головне — дурепа, яка була певного, що не трапиться нічого поганого. І я ненавиджу себе за це.

Щось у мені надламалося. Вперше в житті я по-справжньому захотіла причинити людині біль. Я так захотіла покарати Бріґса, що втратила самовладання і віддалася на волю могутнього інстинкту. Я досі відчуваю його в собі — дикий, некерований — і це наводить на мене жах.

«Хай вони заплатять!» — сказала Клара. Але ж вона не хотіла, щоб я загубила себе у темряві. Я маю бути сильною, як ніколи раніше, бо виконати обіцянку — мій обов’язок. Тому що вона жадала помсти не тільки за свою сім’ю — йшлося про боротьбу за них усіх, за кожну вбиту родину. Клара знала, що я більше ніж просто мореплавець, і заповіла мені захистити острів’ян.

І якщо це означатиме воювати із тими, кого я колись називала сім’єю, хай так і буде.

Я більше ніколи не підведу Клару.

Сьогодні, разом зі своєю справжньою сім’єю, я поховала свою невинність. Впевнена, що Бріґс далеко не останній, хто прийде по мене — у батька душогубів хоч греблю гати. Але цього разу я напоготові.

Тож тепер чекаю.

Місяць сяє у повну силу, і хтось м’яко переступає поріг.

Я нечутно підводжуся. Рука із ножем аж свербить, щоб пролити кров. Коли непроханий гість заходить до кімнати, моє лезо вмить опиняється біля його горлянки.

Одне лихо, що його лезо — біля моєї.

Якусь мить ми стоїмо, ніби окам’янілі, але коли я впізнаю, хто це, моє серце падає. Будь-хто, аби не вона!

— Я думала, ти зустрінеш мене трішки інакше! — каже вона, проте опускає лезо.

Я вагаюся, чи відводити своє.

— Я теж не могла уявити, що саме тебе пришлють вийняти з мене душу!

І Ґрейс заливається сміхом.

XI

Її тон не жорстокий, радше втомлений:

— Я не вийматиму з тебе душу, — вона крокує повз мене і сідає до столу.

Я підозріло дивлюся на неї, міцно стискаючи кинджал.

— Ти одна?

— Авжеж!

— Чого прийшла?

Її очі — глибокі, мов океан — дивно виблискують.

— На Ініціації я шепнула тобі: хай там що, але я завжди з тобою.

— Справді? Тоді нагадай, чи ти захистила мене від батькових кулаків? Хоч якось допомогла? І чому з того часу від тебе ні слуху ні духу?

Ґрейс зітхає.

— Гадаю, мертвою я була б тобі менш корисною. Як вважаєш?

Я ні на йоту не вірю їй.

— З чого ти взяла, що я довіряю тобі? Свою вірність ти поклала до ніг мого батька! Мені добре відомо, як ви насолоджуєтеся холоднокровним вбивством. З жодним із вас я не хочу мати справи.

— Я ніколи не була відданою Гадюці! — Ґрейс аж вибухає від люті. — Він — м’ясник, і я ненавиділа його накази. Однак деякі речі важливіші за мої бажання.

Я хмурнішаю.

— Які такі речі?

Ґрейс не відповідає, і це мене збіса дратує. Вона, зі свого боку, також розглядає мене з деяким збентеженням. Мабуть, мене тепер важко впізнати. Принаймні я себе точно не впізнаю…

— Послухай, якби я хотіла зрадити тебе, це було б завиграшки. Я б показала місце, де пристав наш човен, але ж я, навпаки, зробила все, щоб ти втекла! Капітану я доповіла, що ми причалили до зовсім іншої бухти. Тому й з’явилася, як тільки змогла — хотіла ж бо вивідати, що Капітан тепер планує робити…

Ґрейс робить паузу. Я не дивуюся — розумію, що батько прагне вбити мене.

— Тобі небезпечно тут залишатися. Він посилає вбивць на кожен Острів, аби лише тебе повернути.

Тобто йому мало просто вбити мене.

— Ой, спасибі! Я вже це зрозуміла, коли Бріґс прийшов по мене минулої ночі.

Вона вражена — невже хтось її випередив? Переводить погляд на мої закривавлені кулаки.

— Ти вбила його?

Я не хочу нічого розказувати — навіщо згадувати той жах? Тільки червонію і шукаю, куди заховати свої руки.

— Він вирізав усю сім’ю, в якій я жила.

Для Ґрейс усі фрагменти нарешті склали картину, і моя лють їй враз стала зрозумілою.

— Мені вельми шкода, — каже вона, — що я не дісталася сюди швидше.

Хоч і вражена усім, що тут сталося, вона явно захоплюється своєю ученицею. Але я не прагну її поваги. У всякому разі, не за це.

— А мені шкода, що я тут залишилася.

Ми замовкаємо. Я сідаю за стіл навпроти неї, але зброї не випускаю. Поки Ґрейс не пояснить, чому так довго не покидала Змій, я не можу їй довіряти.

— Як ти плануєш діяти? — врешті запитує вона. Я заглядаю їй у вічі, і вона посміхається. — Ти ж не можеш так просто здатися! Я надто добре тебе знаю!

О! Та невже?

— Я збираюся на Перший Острів.

Ґрейс ніби обухом по голові вдарили. Таке враження, ніби я повідомила, що знову повернуся на «Діву».

— Навіщо?

Бо не можна надалі терпіти