Бернард Вербер - Завтра будуть коти

видряпуюсь в інший куточок попід стелею. Скориставшись моментом, коли він повертається спиною, стрибаю йому на плечі і вгризаюсь у лопатку так сильно, як тільки можу.

Від болю він випускає свічку, яка підпалює коробку зі старим ганчір’ям.

Дивна думка пронизала мій розум. Можливо, війна, битви, поранення є примітивною формою комунікації?

Не маючи змоги розмовляти, вони лупцюють одне одного? (Добридень, Томасе.)

Інша думка випливає з першої: щоб убити когось, треба попередньо зацікавитися ним і спробувати пояснити йому щось.

Те, що він повторює моє ім’я, переконує мене: він також силкується щось мені донести, що у цьому випадку можна перекласти як: «Здохни, Бастет!».

Вогонь охоплює підвал, розповзається по старих ящиках з газетами, дерево потріскує. Температура стрімко зростає, стає світліше. Від диму ми обоє кашляємо. Частина стелі провалюється. Треба звідси тікати, доки не згоріла живцем.

Полум’я оточує мене.

Кінчик хвоста загоряється, і мені доводиться нестямно трусити ним, щоб загасити.

Моя шерсть займається ще в одному місці. Томас завиває щораз голосніше, повторюючи моє ім’я.

Пожежа охоплює все, мої зіниці максимально звужуються, я не бачу виходу.

Раптом чую нявчання: «Сюди».

Це Піфагор розбив скло підвального вікна і кличе до себе. Кидаюся туди, до виходу, аж раптом чиясь рука виривається з полум’я і хапає мене за хвіст.

Ненавиджу, коли хтось торкається цієї частини мого тіла, особливо для того, щоб скрутити, як ось тепер. Ця скотина зараз його відірве!

Ворог тримає мене щосили.

Я відчайдушно пручаюся, але не можу дістати його ні кігтями, ні зубами.

Саме в ту мить Піфагор стрибає Томасові на плечі, вилазить на руку, яка стискає мій хвіст, а тоді несамовито кусає його за зап’ясток, аж поки рука не розтискається.

Я вириваюся й біжу вперед, за сіамцем, ми втікаємо через підвальне вікно, вилітаючи з цього пекла. Перебігаємо вулицю і ховаємося у високому гіллі дерева. Моє серце заходиться. Легені поволі очищуються на свіжому повітрі. Піфагор торкається мого носа.

— Симпатична дуель! Я ще ніколи не бачив такого розлюченого чоловіка, — визнає він. — Таке враження, що в нього до тебе щось особисте. Це рідкість.

Дивлюся на будинок, що горить. Томас не виходить. Полегшено зітхаю — здається, я помстилася за Фелікса. Знову згадую цього чистокровного білого ангорця з жовтими очима. Він був ніким, зловживав котячою травою, не зробив нічого путнього в житті, але він не заслуговував смерті на рожні.

Оговтавшись, ми спускаємося з дерева. Нас помічають двоє поплічників Томаса. Вони кидаються за нами і стріляють з рушниць.

Біжимо щодуху і ховаємось від них за рогом сусідньої вулиці.

— А що з іншими? — питаю тоді його.

— Коли ти пішла, ця трійця автогеном вибила вхідні двері. Ефект несподіванки дав їм перевагу. Софі намагалася протистояти їм, але вона була не надто спритною і її вбили. Потім Фелікс через свої нерозвинені рефлекси став легкою здобиччю. Коли твоя служниця побачила мою мертвою, то втекла через чорний хід. А я схопив твого сина Анжело за шкірку і втік на дах.

— Анжело живий!

— Так, я залишив його в нашому улюбленому місці, на вежі Сакре-Кор.

Мені полегшало.

— Коли я вирішив, що малюкові нічого не загрожує, то повернувся, бо чекав, що ти прийдеш.

Отже, він повернувся за… мною?

— То ходім до базиліки! Мені кортить побачити свого сина!

17. Народження Третього Ока

Але Анжело там не було.

На підлозі вежі подекуди виднілися калюжки сечі і дрібні екскременти. Я впізнала його запах, але це непосидюче й нетерпляче кошеня, мабуть, зголодніло і пішло зі сховку.

Піфагор заплющує очі, коротко медитує і каже:

— Я знаю, як їх знайти, обох. Анжело і Наталі. Ми вистежимо їх за ось цим.

Він показав лапою на мій нашийник з червоною перлиною.

— Я вже пояснював тобі, що це — передавач GPS. Можна будь-коли визначити місцезнаходження того, хто його носить.

— Наталі не має нашийника. Якщо я правильно зрозуміла, вона мене може вистежити, а я її — ні.

— У неї є смартфон, який дає змогу локалізувати передавач твого нашийника на карті. Отже, я зможу ідентифікувати і відшукати її через інтернет. Ми зможемо зареєструвати й Анжело, що має такий самий нашийник, як у тебе.

— «Інтернет»? Це ще що таке?

— Поясню тобі потім, зараз маємо невідкладну справу — потрапити до мене додому.

— Це неможливо. Два інші мародери вже, мабуть, туди повернулися!

— Вони колись підуть. Ми простежимо за ними з найближчого даху. Повернемось, як тільки зможемо, до мого підвалу, і я поясню тобі те, що не встиг пояснити попереднього разу.

Він відкриє мені нарешті свій секрет? Мені кортить розгадати цю таємницю. Не люблю, коли від мене щось приховують. І ще — хочеться знайти Анжело. Коли це кошеня постійно було зі мною, я ненавиділа його, але тепер, коли воно зникло, мені страшенно його бракувало.

Вилазимо на дерево поруч з будинком Піфагора і спостерігаємо, як горить моє колишнє житло. Ніхто не прийшов його гасити, і сильний вітер розносить пожежу по всьому будинку. Незабаром з великим тріском завалюється дах.

А над комином Піфагорового будинку диму вже не видно. За якийсь час двоє чоловіків виходять, але ми ще трохи чекаємо, на той випадок, якщо б вони повернулися.

Коли ми переступили поріг, вже почало темніти.

Від мого колишнього співмешканця залишилися тільки розкидані кості… І білий череп з порожніми очницями. Яке дивне видовище. Невже «під шкірою» я така ж?

Експромтом проголошую невеличке прощальне слово.

— Бідолашний мій Феліксе, ти прожив не найвдячніше життя. Ти не вмів жити на повну, не вмів черпати радість ні від мене, ні від Анжело, ні від нашої служниці, але, не ставлячи ніяких запитань, ти пізнав певну форму безтурботності. Сподіваюсь, ти не дуже страждав, і твоя смерть була швидкою.

Тіло Софі все ще лежить у вітальні. Піфагор сідає їй на спину.

— Що ти робиш?

— Оскільки я не можу забезпечити їй ні могили, ні поховання, то даю їй те, що тільки кіт може дати померлій людині: супроводжую її душу в «потойбіччя».

Я знову не розумію, про що він говорить, але здогадуюсь, що це він теж мені невдовзі пояснить.

Піфагор прикриває повіки. Очі під ними рухаються. Вуха тремтять. Він спазматично випускає і втягує кігті.

Він зіщулюється, витягується, знову морщиться, потім заспокоюється і розплющує очі.

— Ну все, — каже. — Вона «пішла».

— Тобто?

— Іноді людські душі залишаються заблокованими тут, «внизу», бо почуваються прив’язаними до істот чи до емоцій. Моя котяча душа підказала їй, що нічого її тут