Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

Вона дуже добре знала Віктора, може, навіть краще, аніж інші черешняки; зокрема, знала, що Віктор не запитує, аби тільки запитати, і що він не любить говорити про неясні речі. Тож вона подалася виконувати доручення: хутко побігла до хати, розвіваючи коси на вітрі, а Віктор, чекаючи її, стежив за витівками Цомбі.

Десь посеред подвір’я пса ніби охопило шаленство. Він то задирав голову, то піднімав хвоста, то ставав у стійку, то робив сальто-мортале, то качався по траві, то неймовірно швидко бігав навколо якогось невидимого центра. І все це на дуже маленькому клаптику, жодного разу не переступивши його, ніби ним диригував якийсь великий диригент.

Роздратований Маріїн голос відвернув увагу Віктора від собаки:

— Неймовірно! Я не можу знайти зошита! Я ж сама поклала його на полицю між книжками!

— А може, ти переклала його в інше місце, навіть не помітивши цього? Таке трапляється…

— Я добре все пам’ятаю! — стиснула Марія кулаки. — Я не торкалася до нього. Але якщо ти вважаєш…

Марія перевернула догори дном усе помешкання, а потім почала знову все спочатку. Ще раз перешукала в шухлядах, зняла кожну книжку з полиці, перекидала газети, перевірила навіть батькові папки й шухляди. Нема ніде. Вона спробувала відчинити масивну дубову шафу з книжками, в якій інженер Флореску тримав свої робочі книжки. Шафа була замкнена. Але Марія знала, що там не може бути її зошита. Батько тримав свої речі в довершеному порядку, і щоразу, знайшовши щось зайве поміж своїх речей, хай навіть звичайнісінький шматок паперу, він не тільки повертав його Марії чи Тікові, байдуже кому воно належало, а й завжди вичитував обом.

Не залишився необстеженим жоден, навіть найменший закуточок приміщення. Під кріслами, під столом, під килимами — Марія дивилася повсюди, але ніде й сліду зошита. Розгнівана до краю, безсила, вона знову вискочила до Віктора.

— Нема! Я передивилась уже все… Мені хочеться вити!

— Коли ти востаннє тримала його?

— Позавчора, після свята. Я зробила там кілька нотаток. Поклала його на полицю, туди, куди кладу завжди, і відтоді не виходила з хати. Навіть у Йонела не була вчора. Мама поїхала з міста, і квартира залишилась на мені. Якби тато не прислав телеграми, що приїжджає, я не могла б йому сказати, що йду на екскурсію.

— А він справді прибуває, справді? — стурбовано спитав Віктор.

— Цілком точно… Але якби він навіть не прибув, це все одно нічого не змінило б. Якщо тато дозволив іти, то це закон. Він ніколи не бере назад слова.

— Я не про це думав… — усміхнувся Віктор. — Хто залишиться з Тіком?

— Не турбуйся ти про нього! По-перше, мама приїде раніше, ніж ми вирушимо… а по-друге, він і сам може побути… Здається, це йому навіть більше до вподоби..

Їхню розмову зненацька обірвав своїм пронизливим гавкотом Цомбі. Охоплений якоюсь божевільною радістю, пес весь час закидав голову й несамовито гавкав у небо.

— Що це з ним таке? — спитала Марія. — Цомбі! Шаленцю! Іди сюди!

Але пес і вухом не повів на Маріїн заклик.

— Він, мабуть, здурів від спеки, — розсміявся Віктор. — Жаль, що ми не можемо бути такими веселими, хоч і нас спека доймає… Що робитимемо із зошитом?.. Боюсь, аби не довелося, врешті-решт, придумувати новий шифр.

— Не може бути! — запротестувала Марія. — Я мушу його знайти! Не провалився ж він крізь землю…

Марія не помилилася в своїх припущеннях. Зошит не провалився крізь землю. Тобто він не пішов униз. Зате піднявся вгору. Там він і був зараз, угорі. Не дуже високо. Лежав розкритий, прикладений каменем, на даху будинка. Біля нього лежав ще один зошит, чистий. А біля чистого зошита сидів кирпатий скуйовджений малюк. У руці в малюка — гостро заструганий олівець. Та за кілька хвилин кінчик олівця притупився, а зошит уже не був чистий. На першій сторінці зошита з’явилися якісь фрази. Олівець сумлінно виконав свій обов’язок і тепер мав право відпочити в кишені. Що й було негайно зроблено. Потім малюк запустив пальці в біляве скуйовджене волосся й дивився якусь хвильку, скажемо так — з висоти, з-під неба. Казка закінчилася. Тобто розпочалася. Або краще сказати, таємниця черешняків перестала, нарешті, бути таємницею для маленького сміливця на даху.

Складні знаки в Маріїному зошиті перейшли в другий зошит звичайними літерами. Перед Тіком були всі частинки таємниці, ба навіть копія шифру, яким черешняки мали намір користуватися в радіопередачах… А була ще окремо замітка на першій сторінці, коротенька, зате надзвичайно важлива для маленького детектива, полишеного на самого себе. Відмітка зроблена у формі заголовка:

НАУКОВА ЕКСПЕДИЦІЯ В ЧОРНУ ПЕЧЕРУ

А внизу ще один запис, теж важливий, але не зовсім ясний:

Від’їзд у четвер, 5 липня о 5 г. р.

Були там ще фрази, Тік переписав їх у чистий зошит, але всі вони видалися йому нецікавими.

Ще раз прочитавши заголовок, малюк вперше здригнувся. Чорна печера! Місце, де заховано чарівну коробочку, яка могла б зробити його невидимим!.. Оце та-ак! Аби ж то йому роздобути коробочку! Якби ж він її мав!.. Можна було б піти з черешняками, бути між ними… Ото він приголомшив би їх, особливо нестерпну Марію! І Дана… і всіх… І ніхто його не побачив би… Але чи тато дозволить йому піти?

Прочитавши наступну фразу, Тік здригнувся вдруге. І лиш тоді збагнув її жорстокість:

«Від’їзд у четвер, 5 липня…»

Отже… Так… Так!.. Це ж завтра! А він геть не підготувався! Ні ранця, ні черевиків, ні мотузок, ні ліхтарика, нічого… Анічогісінько в нього нема! Коли він устигне зібрати оце все!.. Та він зробить усе можливе й неможливе… Тільки так! Він не спатиме. Працюватиме цілу ніч. Він знайде голку, і тільки-но його змагатиме сон, він сам себе штрикатиме нею… Але чи дозволить таточко?