Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

— Я — Адам Сезар, Адам… ну, пам’ятаєш?..

Ленгстон ворухнувся, простягнув уперед правицю долонею догори, і Сезар уже був сіпнувся потиснути зашкарублу руку, але його зупинив спокійний і трохи байдужий голос:

— Вашу картку. Що бажаєте? Поламалась ота ваша гримуча черепаха? Автопрокат? Медична допомога? Сніданок? Вашу картку.

— Ніколя… — Сезарові стало чомусь соромно, він мимохіть кинув погляд на купол.

«Омарі Ленгстон» світилося там. «Омарі» — червоним.

— Ніколя, я знав твого батька, Сержа Одне Вухо, він уродився з одним вухом. Чи, може, ти Віктор?

«Що я верзу? Він же Омарі… Справді, як уві сні…»

Сезар розгублено потер лоба. «Стоп, спокійно, спокійно, це вони мені таку загадку підкинули, спробували вибити мене з робочого стану, а я одразу й піддався: дитинство, коні, долина… Купили за безцінь. А воно ж усе несправжнє, фантоми, навіювання, а я мало сльозу не пустив, чорт!»

— Вашу картку, — повторив Омарі Ленгстон.

«Картку? А дзуськи! Хоча, бажаєте картку, прошу, пограємося трохи, я не замашинів ще, не з’їхав з глузду в польоті, може, навіть і почуття гумору збереглося. Ось вам і картка, будь ласка!»

Сезар уклав у долоню Ленгстона іменну пластинку: координати бази, завдання… аж до групи крові, тканини і тому подібне, щось на зразок солдатського медальйона. Отам він увесь, читайте. Сезар мимоволі іронічно вклонився.

Щось схоже на здивування майнуло у досі незворушних Ленгстонових очах, коли він ковзнув поглядом по світло-голубій пластинці, яку пальці навіть не спробували затиснути, мов на гіпсовій руці вона лежала, а потім уже в очах вузько загорілося неприховане настороження.

— Ви не маєте картки? — Голос Ленгстона зробився майже вимогливим, наче у провінційного комівояжера, що в будь-який спосіб хоче всукати покупцеві товар. — Картки, де стоїть коефіцієнт вашої інтелектуальної спроможності, щорічно затверджуваний відділенням координації суспільної рівноваги? Чи ви прострочили термін? — Тепер у голосі Ленгстона з’явилися нові нотки, владні й настирливі, й Сезарові одразу згадалися молодики зі служби інформації, дебелі й веселі компанійські хлопці у світлих сорочках, модних краватках, випрасуваних костюмах, які, щось запідозривши, ніби кам’яніли, насувалися на співрозмовника, як валуни, статуї із застиглими очима, й сипали, сипали питаннями, не дослуховуючи відповідей, так, ніби магнітофони було вмонтовано їм усередину.

«А пішли ви всі подалі», — захотілося сказати Сезарові; він відчув себе втомленим, навіть виснаженим, як ото буває, коли чекаєш чогось нетерпляче, а потім виявляється, що марно. «Пішли ви всі подалі: і комівояжери, й дебелі хлопці. Невже там, на базі, ще й досі не зрозуміли йолопи-психологи, що я втомився й пора припинити ці дурні жарти? Чи так і задумано? Піду в «Глорію» та й ляжу спати, хай уже мені краще сниться, що я сплю… І мені сниться, що я сплю, хай йому чорт! І мені… треба замкнути дурну безконечність, бо так і збожеволіти недовго».

— Ви забули картку в своїй черепасі? — дійшов до нього здалини голос Ленгстона, вже ніби м’який, заспокійливий, мов у пастора. — Чи загубили? А може, вона у вас з жовтою смугою навскоси і ви соромитесь показувати? — не вгавав Ленгстон, достоту вже як лікар-венеролог.

— Не забув. Не маю. Не загубив, — випростався Сезар, двома пальцями взяв іменну пластинку, сунув у нагрудну кишеню і затягнув блискавку. Дивлячись просто в очі Ленгстона, проказав підкреслено чемно: — Прошу вибачити: я не знав, що в ці, певно, приватні володіння без якогось виду перепустки входити не можна. Даруйте, що порушив спокій. Ремонту не потребую. З вашого дозволу, повернуся на свою черепаху.

Махнувши рукою, ніби прощаючись, він повернувся, щоб піти геть.

— Вас підвезуть зараз, — насмішкувато кинув Ленгстон.

«Вас підвезуть зараз».

Якби не зв’язали руки, він би їм показав оте «підвезуть», він би їм показав…

Йолоп той, Ленгстон, задерев’янівши з витягнутою правицею, ліву тримав на широкому ковбойському поясі, барабанячи пальцями по облямованих міддю дірочках у два ряди, — тане барабанив, виявляється, а натискував якісь кнопочки дистанційного управління: інакше б не загорілися оті написи на куполі, та й дві безшумні авієтки з голубими смугами впоперек не з’явилися б нізвідки.

— Стійте, — сказав Ленгстон, а коли Сезар усе ж рушив, міцно схопив його за рукав комбінезона.

Тамована лють прорвалася в Адамові: він коротко, згори вниз, ударив ребром долоні по зап’ястю Ленгстона. Тоді на нього накинулися і стали в’язати. І він дозволив їм це зробити, вже картаючи себе, що втратив був на мить душевну рівновагу: спокій, спокій і витримка — ось що йому зараз потрібно. Слід зважувати кожен крок. Експеримент затягувавсь, і кінця чекати, може, доведеться довго. Та хоч би що там було, прилади забезпечення життєдіяльності й контролю зафіксують усе, а на базі після повернення дані розшифрують. Головне — спокій. Він здоровий і нормальний хлопець, от що. З цього й слід виходити. До пенсії ще п’ять років, і пенсія має бути повною, ще й з надбавкою. Жодна комісія не повинна засумніватися, що він здатен літати й надалі. Отож спокійно, на все, що б не сталося, реагувати нормально. Приймати все за дійсність, але пам’ятати, що це, припустимо, сон. Хай бачать, що він реагує свідомо на ситуації, але пам’ятає, що насправді їх немає. Він собі летить своїм курсом. І ще — поводити себе з цими фантомами… лояльно. Трохи гумору. Прийняти все як є.

— … А я так одразу зрозумів, що він ненормальний, — говорив Ленгстон, доки Сезара вели до авієтки, — й одразу до системи підключився. Що за проява, думаю, індивідуальної картки не має? Може, думаю, іноземець залетів випадково, але ж служба стеження такого б не допустила. Щоб без картки… Та ще й Ленгстоном мене назвав, правда, Ніколя, здається, був у мене такий предок. А ми тут, Ленгстони тобто, може й триста років живемо. І завжди виконували розпорядження властей. Щоб якісь зайди без карток ходили… ні, такого не допустимо…

Лікарі — так Сезар визначив функції людей, котрі його захопили, — не дослухалися Ленгстонової балаканини. Побачивши, що їхній підопічний заспокоївся, м’яко тримали його за лікті, підсадили в авієтку, і молодший, з пласким лобом у вугластих залисинах, звівши на переніссі тонкі й густі чорні брови, спитав:

— Тут перевіримо, шефе?