Стівен Кінг - Сплячі красуні

ти ба, Доне. – Вона видобула серветки, запальничку, слоїк з пігулками, айфон, гаманець і нарешті те, що шукала. Ковпачок десь відпав, і помада була поцяткована дрібками ворси. Дженіс все одно нею скористалася.

Пітерз запав у мовчанку. Вона дивилася на нього. Покидьок і кривдник, і неймовірно удачливий, бо не знайшлося іншого офіцера, котрий би виступив свідком якогось з його зловживань. Але вона його дістане. Має час. Час, фактично, це синонім слова тюрма.

– Що? І тобі хочеться? – подала Котс йому свою помаду. – Ні? Тоді повертайся назад до роботи.

Двері здригнулися в одвірку, коли він їх захряснув, і Дженіс почула, як Пітерз демонстративно, наче якийсь роздратований підліток, затупотів геть із приймальні. Задоволена, що дисциплінарна прочуханка пройшла майже так, як вона й сподівалася, Котс повернулася до проблеми ворсистої помади й почала ритися в торбі, нашукуючи ковпачок.

Завібрував її телефон. Котс опустила торбу на підлогу і пішла до звільненого дивана. Вона подумала, як же їй неприємна та особа, чиє гузно лише щойно було вмощене тут, і сіла лівіше вм’ятини в центральній подушці.

– Вітаю, мам.

Поза голосом Мікейли чулися інші голоси (деякі з них кричали), а також сирени.

Котс відкинула геть свій початковий імпульс вишпетити дочку за те, що та вже три тижні не дзвонила.

– Щось трапилося, любонько?

– Зачекай хвильку.

Шум став приглушеним, Дженіс чекала. Її стосунки з дочкою переживали свої злети і падіння. Рішення Мікейли покинути навчання на юридичному факультеті і піти в телевізійну журналістику (у свій власний спосіб то фабрика лайна одного розміру з тюремною системою і, либонь, така ж повна злочинців) було падінням, а пластика носа на певний час опустила їхні стосунки значно, значно нижче рівня моря. Утім, у Мікейлі було завзяття, яке Дженіс поступово навчилася поважати. Можливо, вони не були аж такими різними, як здавалося. Пришелепувата Магда Дубчек, місцева жінка, яка няньчила Мікейлу, коли та була немовлям, якось сказала:

– Вона – як ти, Дженіс! Їй неможливо завадити! Скажи їй «одне печиво» і вона зробить своїм персональним завданням з’їсти три. Усмішками й хихотінням, і ласкавістю доведе до того, що ти не в змозі будеш сказати їй «ні».

Два роки тому Мікейла робила хвалебні рекламні огляди на місцевому телебаченні. Тепер вона на «Ньюз Америка», де її злет відбувся стрімко.

– Окей, – промовила Мікейла, з’явившись знову. – Шукала якесь спокійніше місце. Ми стовбичимо перед ЦКЗ. Я не можу довго балакати. Ти дивилася новини?

– Звісно, Сі-Ен-Ен.

Дженіс полюбляла цю шпильку і ніколи не марнувала шансу нею скористатися.

Цього разу Мікейла її проігнорувала.

– Ти знаєш про вірус Аврора? Сонну хворобу?

– Щось по радіо. Старі жінки, які не можуть прокинутися, на Гаваях і в Австралії…

– Це все насправді, мамо, і це з будь-якою жінкою. Літньою, дитиною, юною, середнього віку. З будь-якою жінкою, що спить. Отже: не лягай спати.

– Прошу?

Щось тут не в’язалося. Ще тільки одинадцята ранку. Чому б це їй заманулося лягати спати? Чи Мікейла каже, що їй більше ніколи не можна спати? Якщо так, то це неможливо. З однаковим успіхом вона може попрохати її більше ніколи не пісяти.

– Це повна нісенітниця.

– Увімкни новини, мамо. Або радіо. Або інтернет.

Та неможливість зависла між ними на лінії. Дженіс не знала, що ще сказати, окрім:

– Гаразд.

Її дитина могла помилятися, але її дитина не стала б їй брехати. Лайно то чи ні, але Мікейла вірить, що це правда.

– Та спеціалістка, з якою я щойно балакала – вона працює у федеральній агенції, і ми з нею подружки, я їй вірю – має внутрішню інформацію. Вона сказала, що за їхніми підрахунками вісімдесят п’ять відсотків жінок у Тихоокеанському часовому поясі вже в ауті. Нікому цього не кажи. Щойно це потрапить в інтернет, розпочнеться пандемоніум.

– Що ти хочеш сказати цим в ауті?

– Я кажу, що вони не прокидаються. На них формується таке… вони ніби в коконах. Оболонках, покровах. Схоже, що матеріал цих коконів складається з церумену – вушної сірки – а також з себуму, отого масного шкірного сала, що в нас на крилах носа, зі слизу… і чогось іще, чого ніхто не може зрозуміти, якогось незнаного протеїну. Воно відновлюється майже так само швидко, як здирається, але не намагайтеся його прибирати. Вже були… ексцеси. Гаразд? Неробіть-спроб-прибирати-ту-штуку!

На цьому останньому пункті, сенсу в якому було не більше, ніж в решті, голос Мікейли прозвучав нехарактерно суворо.

– Мамо?

– Так, Мікейло. Я досі тут.

Тепер її дочка заговорила схвильовано… гаряче:

– Це почалося між сьомою і восьмою за нашим часом або між четвертою і п’ятою за стандартним тихоокеанським, тому так різко й вразило жінок на захід від нас. Отже, у нас ще цілий день. Ще майже повний бак.

– Повний бак… годин без сну?

– Бінго.

Мікейла перевела подих.

– Я розумію, як божевільно це звучить, але я жодним чином не жартую. Ти мусиш тримати себе в притомності. І тобі треба прийняти певні серйозні рішення. Мусиш подумати, що тобі робити з твоєю в’язницею.

– Моєю в’язницею?

– Твої утримувані почнуть засинати.

– Ох, – озвалася Дженіс. Вона раптом второпала. Принаймні почасти.

– Мушу бігти, мамо. У мене прямий ефір, і продюсер уже шаленіє. Зателефоную, коли зможу.

Котс залишилася на дивані. Її погляд знайшов обрамлену фотографію на столі. На ній у своїй хірургічній уніформі широко усміхався покійний Арчибальд Котс, тримаючи на руках їхню новонароджену доню. Померлого від інфаркту в нестерпно несправедливому тридцятирічному віці Арчі вже не було майже стільки, скільки він прожив. На фото в Мікейли на лобі було видно білуватий шматочок плаценти, наче якийсь обривок павутиння. Директорка дорікала собі, що не сказала дочці, як любить її… але цей жаль затримався лише на кілька секунд. Треба було працювати. Знадобилося кілька секунд, щоб збагнути проблему, але відповідь на питання: «Що робити з жінками у в’язниці?» – не здавалася Дженіс такою, що має багато варіантів. Стільки часу, скільки зможе, вона мусить робити те, що робила завжди: підтримувати порядок й запобігати накопиченню лайна.

Своїй секретарці Бланш Мак-Інтай вона сказала, щоб знову подзвонила додому їхнім фельдшеркам. Після цього Бланш треба зателефонувати Лоренсу Гіксу, віце-директору, і поінформувати його, що термін на відновлення сил після видалення зуба мудрості скасовано; йому наказано негайно з’явитися в офіс. І, врешті, їй потрібно було, щоби Бланш довела до відома кожного чергового офіцера: в зв’язку з ситуацією в країні кожний працює подвійну зміну. Директорка мала серйозні сумніви, з’явиться на роботу наступна зміна чи ні. У надзвичайних