Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

-- Тепер, Хольгрене! – закричала я. Я закрила очі й чекала, коли опустяться сріблясті зуби і відірвуть мені голову. Я поставила наші життя на факт, що це істоти з тіні. Закляття кинуте Хольгреном не було смертельним. По суті це було найпростіше закляття, яке я бачила в його виконанні. Проте сила, яку він в нього вклав, була жахливою.

На кінчиках його пальців розквітло світло і поглинуло голову чудовиська, але назвати його просто світлом, це як сказати, що в морі є трохи води. Насправді з його витягнутої руки вигулькнуло холодне сонце. Закритих очей було недостатньо. Я прикрила обличчя рукою, та очі продовжували боліти.

Мати монстрів вже не сміялася. Вона верещала. Світло почало згасати і я ризикнула кинути примружений погляд вгору. Істота вилізала з залу, її довгої, злобної голови вже не було видно, вона зникла за блиском закляття Хольгрена. Я не могла дивитися безпосередньо на неї.

Я поглянула на підлогу навколо нас і з задоволенням побачила кілька чорних, зморщених шкірок, щупальця тепер були тільки хвилястими купками попелу. Малюки були більше вразливими на світло.

-- Скільки триватимуть чари? – запитала я, оглядаючи пошкодження.

-- Вже недовго. Рухайся, -- В нього був напружений голос.

Ми кинулися до дверей. Його закляття вже слабшало. Зал почав стогнати і тремтіти. Мати тіней збиралася рознести це місце на дрізки.

Я кинула погляд назад. І відразу пошкодувала. Вона пробивалася крізь отвір нагорі, вириваючи каміння в своєму поспіху і люті. За винятком несамовитого шуму, з яким вона торувала собі шлях, тепер вона не видавала жодних звуків. З величезних чорних куль, якими були її очі, капала кров.

Ми добігли до дверей і щосили налягли на них. Кожна половина була масивною, зробленою з чорного базальту. Ми стогнали, стікали потом, сипали прокльонами. Нічого, нічого… і нарешті, на щастя, рух. Двері відчинилися достатньо, щоб ми могли протиснутися. Я схопила Хольгрена за руку і потягнула його. За дверима була суцільна темрява.

-- Ходімо, -- рушила я.

-- Зажди, -- сказав він. – Допоможи мені зачинити двері.

-- Немає часу. Рухайся.

-- Я кину зв‘язувальне закляття. Варто затриматися.

-- Сподіваюся, ти маєш рацію.

Поштовхами ми зачинили двері й він тихенько почав чарувати. Час затягувався. Слово нетерплячка слабо описує мої почуття, але якщо я буду діставати Хольгрена, то тільки порушу його концентрацію.

-- Готово, -- прошепотів він нарешті. – Воно дасть нам трохи часу.

Я не витрачала часу на слова. Я побігла. Після світлового шоу Хольгрена мої очі не були пристосовані до темряви, але це був величезний коридор. Звуки кроків і наше важке дихання відлунювали від матових чорних стін. На щастя в коридорі не було перешкод, та все одно, час від часу, одне з нас спотикалося. Хольгрен створив ще одне світло, але воно було геть дрібним. Гадаю, це було все, на що він зараз був здатен.

Якби Посланець спіймав нас в цю мить, нам був би не просто гаплик. А він наближався. Він зганяв свою лють на дверях; завдавав ударів від яких вони гуділи й здригалися, від яких тремтіло навіть повітря. Я змогла ще трішечки прискоритися.

Неможливо слідкувати за часом, коли ти втікаєш переляканий до смерті. З часом гудіння почало стихати, аж поки ми ледь чули його через наше важке дихання. На якусь коротеньку мить я вже подумала, що може двері витримають безконечно. Тоді Хольгрен виправив цю хибну думку.

-- Зв‘язка слабне, -- видихнув він. – Швидше, Амро.

Я побігла швидше.

Ми не втекли набагато далі, перш ніж двері піддалися. Коли вони завалилися, її пронизливий крик пронісся луною по коридору, завивання, від якого кров стигла в жилах, яке оголошувало її тріумф і нашу згубу. Я не тільки почула, а й відчула його, і моя уява підсунула мені жахливі образи монстра і його діточок, що мчали за нами, прориваючись через уламки гігантських плит, намагаючись схопити нас.

Найбільше мене зводила з розуму тиша. Після пронизливого крику потвора не видала з себе жодного звуку, а тіні рухаються безшумно. Я кинула погляд назад і побачила як по тунелю до нас клубочиться темрява. Ми з Хольгреном не встигли зробити й трьох кроків, як вона наздогнала нас, а коли це трапилося, настала майже непроглядна пітьма. Чарівний вогонь Хольгрена кидав не більше світла ніж тліюча жарина.

-- Не зупиняйся, -- важко видихнув він. Зі своїми довжелезними ногами Хольгрен вирвався вперед, тож саме він гепнувся об стінку в кінці коридору. Я вчасно почула м‘ясистий стук з яким його тіло врізалося в твердий камінь і зупинилася перш ніж повторила його подвиг.

-- З тобою все гаразд? – запитала я.

Він рохкнув. Я зрозуміла це як так. Я почала мацати руками вздовж стіни, молячись, щоб в ній були двері. Якщо ні, то нам гаплик, а в Полум‘я чудернацьке і геть не смішне почуття гумору.

Спочатку я відчувала тільки камінь і мене знов охопила паніка. Невже ми пропустили двері або коридор під час нашої карколомної втечі? Тоді пальці зісковзнули з каменя в якийсь отвір. Я навпомацки обстежила його і виявила, що в нього вміщаються двоє в ряд.

-- Дякую, -- прошепотіла я.

Я допомогла Хольгрену встати на ноги і потягнула за собою в отвір. Принаймні Посланець не пролізе, хоча її діти так. Їй доведеться пробити діру достатньо велику для її потворної туші. А для цього потрібен час.

Не встигла я ступити й кроку, як моя нога наткнулася на сходинку. На щастя, вгору. Якби сходи вели вниз, то в темряві ми б скотилися і зламали собі шиї. Я потягнула Хольгрена по сходах, обійнявши його за пояс і направляючи. Він був приголомшений зіткненням зі стіною. Його вогник цілковито зник.

-- Швидше, -- поквапила я