Василь Арсенович Чумак - Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак

кримські аеродроми, на яких базуються сучасні російські військові літаки, як стверджує відомий експерт Г. Перепелиця, мають стратегічне значення. Ці літаки здатні контролювати величезну територію, що включає такі країни, як Іран, Ірак, Туреччина, Сирія, Ізраїль, балканські і Закавказькі країни, Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина, Польща, Білорусь, Україна, Литва, Латвія, Естонія. Російські впливи на Кавказі і в Центральній Азії, з одного боку, і в Чорному морі, з іншого, є взаємозалежними і такими, що посилюють забезпечення російських інтересів. Базування в Криму Чорноморського флоту Росії дозволяє їй оперативно реагувати на зміну ситуації на всьому Чорноморському ареалі. У контексті геополітичних інтересів Росії стосовно Чорноморського флоту покладено такі основні завдання:

а) військовий контроль над Кримом та морськими комунікаціями України, забезпечення військово-політичного тиску на неї;

б) досягнення панівного становища у Чорному морі з метою геополітичного впливу на Чорноморський регіон;

в) участь у локальних конфліктах на Кавказі та в Чорноморському регіоні в цілому.

Першорядність того чи іншого завдання ЧФ залежатиме від міцності позиції Росії на Кавказі або в Криму. Тобто Чорноморський флот, залежно від зміни геополітичної ситуації, змушений буде метатися між Кримом і Кавказом, що матиме неабиякий вплив на російсько-українські стосунки. Чеченський синдром Чорноморського флоту уже давав про себе знати. На черзі проявився грузинський у зв’язку з рішенням парламенту Грузії у серпні 2002 р. про припинення присутності російських військ на території — Грузії. Кажучи про нафтові і подібні інтереси Росії в Чорноморському, Кавказькому та інших регіонах, варто наголосити, що Росія віддає перевагу політичним інтересам над економічними, особливо заради реалізації своїх воєнно-стратегічних цілей. Так, за оцінками аналітиків російського Інституту Європи, метою Росії є не стільки напрямок і маршрут експортних нафтопроводів, скільки сама нафта (конкурентна російській) як незалежне фінансове джерело для Азербайджану, Казахстану, Туркменістану. Оптимальним варіантом розвитку ситуації для Росії є замороження і припинення проектів, що вже мало місце в Тенгізі і чого добиваються від Азербайджану.

Що ж стосується проблеми конфліктів в Чорноморському, в тому числі Кавказькому та інших регіонам, привертає увагу подвійний характер російської політики в пострадянських зонах конфліктів, що тісно пов’язаний зі стратегічною метою політичних сил усіх відтінків Росії. Вона полягає у відновленні в тій чи іншій формі союзної, федеративної, конфедеративної держави суть (на прикладах Абхазії, Північної Осетії, Придністров’я, Таджикистану, Грузії на кордоні з Чечнею та інших «гарячих» точок, до яких можна віднести Крим, Севастополь і Чорноморський флот) в розпалюванні, використанні та «врегулюванні» конфліктів. Цю точку зору висловлює Уве Хальбах із федерального Інституту східноєропейських і міжнародних досліджень (Кельн, ФРН)[128]. Для такого твердження, як бачимо, є значні й вагомі підстави. Україні ж потрібно і надалі зміцнювати свої стратегічні позиції у Чорноморському регіоні. Адже він в геополітичному відношенні надзвичайно важливий для нас, як з точки зору її економічних інтересів (вирішення проблеми енергоносіїв, збільшення обсягів зовнішньої торгівлі, забезпечення роботи транспортних комунікацій), так і з позицій національної безпеки.

Надзвичайно перспективними є азово-чорноморські залізорудні провінції, поклади, морські родовища рідкісних металів, а на азовському узбережжі Криму розвідані великі запаси природного газу, обсягом 550–600 млрд. куб. м. Американські вчені прогнозують, що в Чорному й Азовському морях нафти більше, ніж у Північному та Каспійському. Називається цифра 1,5 трлн. тонн умовного палива.

Проте чи не найбільше значення для України має транспортно-комунікаційний потенціал регіону. Наявність надзвичайно важливих проток Босфор і Дарданелли, великої кількості портів і баз робить Чорне море важливою транспортною артерією, яка зв’язує Україну зі світовими джерелами сировини та міжнародними ринками. Це головна транспортна артерія вугледобувних і металургійних центрів південно-східного та промислово розвиненого південного регіону України. Однак найважливішим для України, як і для інших країн, є те, що невпинно зростає трансконтинентальна роль Чорноморського регіону, геополітичне і геостратегічне значення якого полягає в тому, що він лежить на перетині вертикальної (між країнами північної Європи і Середземномор’я та Близького Сходу) і горизонтальної вісі, що з’єднує два континенти — Європу й Азію. При цьому реалізація інтересів причорноморських та інших, у тому числі провідних країн світу залежить від стану безпеки в цьому регіоні. У разі її порушення він перетворюється з ланки, що зв’язує й об’єднує, на свою протилежність. Тобто водночас з величезним геоекономічним і геополітичним потенціалом Чорноморський регіон містить значний конфліктний потенціал, зони напруженості і зіткнення інтересів. І це не в останню чергу стосується проблеми українського Криму в стосунках України і Росії. З огляду на стратегічне значення півострова, Росія скоріше за все не відмовиться від своєї військової присутності в Криму.

З обранням президентом України В. Ф. Януковича ситуація щодо Криму і Чорноморського флоту РФ набула нового характеру. Правда Харківська угода між президентом Росії Д. Медвєдєвим і президентом України В. Януковичем у квітні 2010 року прозвучала приголомшливо як для України так і для світу. Спробуємо проаналізувати ситуацію, що випливає з даної угоди, максимально Приглушивши емоції, штампи, що склалися, упередженості та значні побоювання.

З цією метою застосовуємо класичну концепцію міжнародних асиметричних взаємин країн з існуючою різницею (Росія «наддержава», а Україна «середня держава») силових потенціалів. Правда, варто визнати, що такий аналіз не буде враховувати значну частку як цивілізаційних, так і історичних зв’язків двох народів — українського і російського.

Не можна не помітити, що 21 квітня 2010 року Росія досягла чергового зовнішньополітичного успіху у відносинах з Україною. Згідно однієї з угод, підписаних президентом В. Януковичем в Харкові, на 25 років подовжено перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Таким чином, ЧФ Росії залишається у Севастополі до 2042 року. Це повністю відповідає стратегічній меті Російської Федерації в Чорноморсько-Каспійському регіоні, що і зафіксовано у морській доктрині російської держави на період до 2020 року. Доктрина, крім іншого, передбачає "вдосконалення правової бази функціонування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, збереження міста Севастополя як головної бази; створення умов, у тому числі із залученням можливостей регіону, для базування і використання складових морського потенціалу, що забезпечують захист суверенних і міжнародних прав Російської Федерації на Чорному і Азовському морях"[129].

До того ж, останнім часом Російська Федерація наполегливо формує для цього необхідні правові, концептуальні та організаційно-технічні можливості. Насамперед, у вересні 2009 р. Державна Дума прийняла поправки до закону РФ «Про оборону», що дозволяють використання Збройних сил за межами країни, начебто для захисту громадян Росії[130]. А нова військова доктрина дозволяє нанесення упереджувального удару.

Що стосується України, то вона з 21 квітня 2010 до 2019 року (тобто на період дії контракту між ВАТ "Газпром" і НАК "Нафтогаз України" від 19