Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ні, – коротко відповів малий. І хоч як скавучав і лизав його ліву руку Страх, але Спартак подумки вийшов у двір, попрямував до одного з дворових флігелів, де був вхід у підвал, прочинив двері. Підвал зустрів хлопчика абсолютною темрявою, а також пахощами вологи та плісняви. Малий подумки спустився на саме дно підвалу, там нафантазував двері, відкривши які, подумки потрапив до невеличкої коморки.
– Не вбивай мене!.. – знову почав благати Страх.
– Вибач. Мені шкода… однак я бачу, що ти намагаєшся вдати із себе цуцика. Ти знаєш, як я мрію виховати й видресирувати власного песика!
– Знаю, авжеж знаю! Ти добрий хлопчик, ти помилуєш свій страх…
– А отут ти помиляєшся! Тут або ти – або я! Тому прощавай.
Подумки сказавши це, Спартак згадав улюблену збірку народних билин «Русские богатыри». Тоді в його правій руці сяйнув меч Іллі Муромця, хлопчик рубонув… Сіра кулька вискнула востаннє й затихла.
Хлопчик нафантазував лопату та корито з цементним розчином. Викопав у підлозі коморки яму, зіпхнув туди розрубане тільце Страху, для надійності пригвоздив рештки мечем до земляного дна, потім залив яму цементним розчином. Вийшов з коморки, замкнув вхідні двері на чарівний ключик. Нафантазував нове корито цементу й купу цегли, замурував вхід до коморки. Насамкінець, піднявся з підвалу, кинув ключик хтозна-куди через ліве плече. Й лише тоді знов повернувся до своєї дитячої кімнати. Розплющив очі, вкотре поглянув на порожнє місце біля підвіконня, перевіряючи, чи там і досі перебуває вигаданий ним Палаючий Чоловік.
І негайно ж здригнувся, оскільки Палаючий Чоловік вперше перестав горіти й виявився…
– Дідусю, то це ти?
– Так, онучку, це справді я.
Щасливо усміхнений дідусь Сьома стояв усе ще біля підвіконня.
– Але чому ти горів?..
– На фронті це було, онучку. На фронті, так… Мій У-2 збили, я ледь встиг вистрибнути з кабіни. Але доки саджав палаючий літак, моя тужурка загорілася, гімнастерка зайнялася слідом, і я ледь встиг поскидати їх.
– Тобі було боляче?
– Тоді, на фронті – так, а зараз – ні.
– Але ж ти зараз теж горів! Я ж бачив…
– Ні-ні, онучок, помиляєшся. Те, що ти нібито бачив – це лише облуда. Бачити таке примушував тебе Страх! Позбавившись Страху, ти побачив усе, як воно є насправді. Я зараз не горів, онучку, це Страх, твій Страх брехав.
– Отже, мені лише ввижалося, що ти горів весь цей час?
– Так, авжеж. Страх вводив тебе в оману.
– Але ж весь цей час ти справді прилітав до мене?..
– Так, звісно! Згадай, я почав прилітати до тебе після того, як помер. Ти ж не фантазував про Палаючого Чоловіка, доки я був живий, правда ж?
– А й справді, не фантазував!
Малий посміхнувся радісно і запропонував:
– А чого ж ти тулишся біля вікна? Йди-но до мене, дідусю.
– А ти не боїшся?
– Я ніколи не боявся Палаючого Чоловіка, ти ж знаєш.
– Знаю, тобі було цікаво. Але живі зазвичай бояться мертвих…
– Я ж усе це вигадав! І я не маленька Мурочка[51], про яку Чуковський написав віршика, – мотнув головою Спартак, потім посунувся на ліжку, подумки поплескав по ньому долонею і подумки кивнув на додачу.
– До чого ж ти розумний, мій онучку!
Дідусь плавно опустився на ліжко.
– А тепер мені загалом нема чого лякатися, бо щойно я вбив свій Страх. Вбив і замурував, як привидів замку Шпессарт[52] в кіно, – додав малий.
– Знаю, онучку, все знаю.
– От тільки… о-о-ой!.. О-о-ой, і що ж це я накоїв?
– Що сталося, онучку?
– Та я ж закопав у могилі і замурував разом зі Страхом також чарівний меч Іллі Муромця! Як же я без нього?
– Нічого, онучку, нічого, мій любий! Не переймайся, буде у тебе зброя краща, ніж билинний меч богатиря!
– А що ж то за зброя така?
– Підростеш – побачиш.
– Гаразд, дідусю, я тобі вірю. Гаразд, нехай чарівного меча у мене не буде… зате я тепер ніколи й нічого в житті не боятимусь!
– Ти й раніше не боявся, а тепер і поготів. До речі, тобі вітання від Багряного Янгола! Пам’ятаєш його?
– Ні.
– А двох своїх товаришів, яких ти незмінно випереджав під час забігів нескінченним блискучим лезом? Пам’ятаєш, як ти єдиний з трьох майже досягав середини нескінченності, але потім незмінно зривався з вістря?..
– Ні-і-і… Нічого такого не пригадую.
– Ага! Ну, тоді точно все гаразд.
– А чом ти запитуєш?
– Онучку, ти ж мусиш розуміти, що все це сталося не просто так!
– Не просто так мама розповідала? Не просто так я вбив Страх? Не просто так ти зараз прийшов?
– Авжеж не просто так.
– То все це правда? Ну-у-у, мамині слова…
– А ти з’ясуй.
– З’ясовувати… Хм-м-м!.. Дідусю, а чом ти не хочеш підказати?
– Багряний Янгол просив передати саме це: нехай з’ясовує, але сам.
– То що ж, мама брехала, так?
– Ну, чому ж… Мама просто бачила лише те, що бачила – а це далеко не все. Ти ж мусиш знайти інших людей – тих, хто під час катастрофи також бачив щось своє. Потім усе співставити, звести їхні слова разом…
– О-о-ой, це ж, мабуть, складно! Мабуть, це треба буде записати, коли я ще підросту й навчуся писати. Але я не хочу, бо тато Андрій боїться Ка-Де-Бе і надає мені по попі, якщо знайде записи… А якщо інші знайдуть, що буде?
– Не треба записувати, онучку. От зізнайся, ти ж міцно запам’ятав те, що тобі сьогодні мама розповіла, еге ж?
– Так, дідусю! Я цього не забуду. І-і-і… Знаєш, я тебе не бачу, бо вигадав… Але ту Куренівську катастрофу чомусь бачу! Це ж бо слова мамині, а не мої фантазії!..
– От до чого міцна у тебе пам’ять! Така ж міцна, як кладка Золотих Воріт[53], до яких ми ходили гуляти. Пригадуєш?
– Це та, що на яєчних білках і м’якому сирі? Яку ніхто-ніхто у світі не здатен зруйнувати навіть динамітом і толом?
– Отака ж і пам’ять твоя, онучку! Тому не треба нічого записувати. Ти просто не забувай почуте, ото й усе. Переглядай ті картинки щовечора, нашаровуй нові картинки на старі. Збирай їх – таке тобі завдання.
– А далі?..
– Виростеш – тоді зрозумієш. А поки що треба розшукати інших свідків.
– Гаразд, дідусю, я зрозумів.
– Ну, от і добре! От і молодець. А тепер спи, годі з тебе на сьогодні.
– Добраніч,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.
