Шулмен Макс - Хлопці, наших б'ють, Шулмен Макс

Як могла вона бути такою дурепою! Як могла дати такого маху — випустити з рук Оскара, ке підчепивши на гачок Гаррі Беннермена? А зараз що робити? Бігти за Оскаром? Звичайно, його ще можна було б повернути, але який у тому сенс? Хіба ж летить комаха вслід за мухоловом? Хіба ж біжить корова сама на бойню? Хіба ж повертається граф Монте-Крісто назад до замка Іф?

Ні, досить з неї Оскара, досить тих клятих десяти років спільного життя, про які страшно навіть згадати. Вона хотіла мати Гаррі Беннермена, і в цьому, до речі, не було нічого нереального. Коли б вона мала можливість застосувати кілька елементарних прийомів, Гаррі від неї нікуди б не пішов".

Але для цього треба було знову опинитися з ним сам на сам. Та як? Останнім часом Гаррі ні на крок не відходив од своєї дружини. Повернувшись увечері з роботи, він буквально прилипав до Грейс, і до наступного ранку ніяка сила не могла одірвати його від неї. Він не відповідав на листи Анжели і навіть не піднімав телефонної трубки, коли вона дзвонила до нього в редакцію. А в Патнем-Лендінгу переслідувати його було безнадійно: якщо він не тримав Грейс за руку, то можна було не сумніватися, що вона десь поблизу.

Ні, немає жодного способу одірвати Гаррі від Грейс, — сумно думала Анжела. — А втім (Анжела аж підскочила від цієї думки), а втім, є спосіб! На жаль, не дуже приємний, та хіба ж сама вона була в приємному становищі? Її мости були спалені, позад неї стояла стіна, її час закінчувався, її човен плив проти течії. Хіба ж можна зараз думати про якусь там приємність? Звичайно, ні. Вона мусить здійснити план, який щойно прийшов їй у голову — правда, це одчайдушний захід, але розумний: вона повинна піти до Грейс і признатися, що Гаррі — її коханець.

Так, — думала Анжела, рішуче киваючи головою, — це ключ. Таке признання, безперечно, увіб'є клин між Гаррі та Грейс — якщо не назавжди, то, в усякому разі, на певний час. Саме це й потрібно було Анжелі — певний час! Час для того, щоб одірвати Гаррі від Грейс, обвитися плющем навколо нього і показати йому, де його щастя.

Анжела глянула на годинник — пів на сьому, Трохи ранувато для телефонних дзвінків. Вона погасила світло і знову пірнула під ковдру. Так, обмірковуючи деталі, вона лежала з розплющеними очима аж до восьмої години, потім зняла трубку і набрала номер Беннерменів.

— Грейс?.. Сподіваюсь, я тебе не розбудила, лапочко. Це Анжела... Так, ти маєш рацію, дещо справді трапилось... Нічого загадкового, золотко, але по телефону не можна... Краще під'їдь до мене на кілька хвилин... Це дуже важливо. Ні-ні, я так не скажу... Дякую, люба Ой, забула, не кажи нічого своєму Гаррі. О'кей?.. Ти чудо... Я зварю каву. Ти яку любиш?.. Чорну й гірку? Гаразд саме так й я приготую... Буде і чорно й гірко, рибонько... Ну, чекаю...

О 8.34 ранку на патнем-лендінзькій ракетній батареї пролунав сигнал бойової тривоги. Це було одне із звичайних учбових занять, які проводились без попередження кожного дня і, на думку командирів, повинні були нагадувати рядовим, що вони приїхали сюди не для забав. Капітан Уолкер Хоксі натиснув кнопку, в ту ж мить завила сирена, і з їдальні, казарми, вбиральні вилетіли солдати й кинулись щодуху до своїх бойових позицій. Уолкер сидів біля контрольної панелі у затемненій СБК, а поруч нього стояв Гвідо ді Маджо. Антени радарів невпинно прочісували небо. Кольорові вогники на панелі повідомляли про стан готовності кожної ракети в підземних бункерах за милю від СБК. Гвідо стежив за панеллю. Коли на ній загорілися всі червоні лампочки, він глянув на ручний годинник і коротко проказав:

— Чотирнадцять ноль дев'ять, сер.

Це означало, що за чотирнадцять хвилин дев'ять секунд після сигналу тривоги всі ракети були приведені до бойової готовності.

— Треба швидше, — буркнув Уолкер, га оскільки він не лаявся, Гвідо зрозумів, що сьогодні капітан задоволений.

Уолкер дав відбій і разом з Гвідо вийшов з напівтемної будки на залите яскравим сонцем подвір'я бази.

— Погода справді, як на свято, — мовив Гвідо, обводячи примруженими очима безхмарне небо.

— Я піду з вами, — сказав Уолкер.

— Четвертого липня тут завжди дощить і... Що?! — вигукнув Гвідо, до якого раптом дійшли слова капітана. Уолкер збирається йти на сьогоднішнє святкування?! Уолкер, який з дня зустрічі в Залі зборів не ступив ногою на цивільний грунт Патнем-Лендінга, Уолкер, який наказав усім вартовим цілити в голову кожному городянину, котрий посміє наблизитись до батареї, цей самий Уолкер зараз добровільно збирався зустрітися з патнем-лендінгцями?! — Сер, — мовив Гвідо — Чому?

— Слушне запитання, — відповів Уолкер. — Я скажу. Я йду з вами тому, що сьогодні вранці дзвонив полковник Торвальд і пообіцяв приїхати до Патнем-Лендінга.

Від страху у Гвідо враз отерпло в животі і по тілу побігли мурашки. Нарешті сталося. Сьогодні приїде полковник, перевірить стан зв'язків з населенням і вирішить, чи ніжитися Гвідо в гарячих обіймах Меггі Ларкін, чи замерзати йому в безкраїх снігах тундри.

— О котрій годині? — занепокоєно спитав він.

— О другій чи третій пополудні. Зранку він прийматиме парад у форті Тоттен, а потім зразу примчить сюди.

— Дякую, сер.

Гвідо відкозиряв, сів у джип і помчав до Меггі Ларкін.

— Меггі, — промовив він, важко дихаючи, — сьогодні до нас приїздить полковник Торвальд.

— Хіба це погано? — запитала вона.

— Це може бути фатальним, — похмуро відповів він. — Проте є одна сприятлива обставина. Сьогодні четверте липня, і всі городяни будуть по вуха сповнені патріотизмом. Не думаю, що в такий день вони побіжать скаржитися до полковника.

— То що ж тебе так хвилює?

— Одне — заради цього я й приїхав до тебе... Меггі, сьогодні у "Ракет" фінальний матч, і я хочу попередити тебе, що не збираюсь випускати запасних після першого тайма. Вони сидітимуть аж до кінця гри.

— Що?! — з жахом вигукнула вона.

— Сьогодні, — мовив Гвідо, — ми граємо проти "Кугуарів", у яких лише на пів-очка менше, ніж у нас. Коли ми продуємо цей матч, "Кугуари" вийдуть на перше місце, "Ракетам" дістанеться друге, а батьки "Ракет" зійдуть з трибун і закидають мене камінням... Як ти думаєш, що на це скаже полковник?

— Гвідо, ти мене дивуєш, — вигукнула Меггі. — Сьогодні, четвертого липня, коли на стадіоні буде повнісінько народу, ти хочеш весь матч тримати цих нещасних маляток на лаві? Як ти можеш, Гвідо?! Як ти тільки можеш?! Візьми тоді вже зразу шматок розпеченого заліза і постав їм тавра: "неповноцінний", "другорядний", "дегенерат"!

— Меггі...

— Саме сьогодні ти повинен дати їм можливість грати,скільки вони захочуть!

— Меггі, люба, — заблагав Гвідо, — але ж полковник відправить мене на Аляску!

— Дурниці! — переконано заявила Меггі. — Людина, яка досягла звання полковника в армії США, повинна мати неабиякі розумові здібності.

— Ха! — мовив Гвідо.

— Нехай тебе не лякає Аляска. Пам'ятай, що в твоїх руках людські душі. Ти не маєш права їх плюндрувати!

— Це, мабуть, твоє останнє слово?

— Так, Гвідо,

— Ну, прощай, — зітхнув він і пішов до дверей.

— Ти куди?

— Додому, — відповів Гвідо. — Треба складати речі.

О 9.15 Гаррі Беннермен спустився вниз, зайшов до кухонного відсіку й побачив своїх трьох синів, які сиділи за столом і вилизували порожні чашки. Біла святкова скатерка на столі була густо вкрита плямами від розлитого молока, грудками вівсяної каші та різноманітними клейкими речовинами.

— Доброго ранку, татку! — вигукнули Ден, Бад і Піт, цілуючи його з трьох боків.

— Доброго ранку, дітки. А де ваша мама?

— Мама кудись вийшла, — мовив Бад.

— Ми самі плиготували сніданок, — сказав Піт.

— Я їв мармелад з цукром, — мовив Деніел.

— А я м'ятні карамельки з медом, — сказав Бад.

— А я соколадний батон з повидлом, — мочив Піт.

— Від імені зубного лікаря оголошую вам подяку, — сказав Гаррі.

— Татку, давай ми й тобі приготуємо сніданок, — запропонував Ден.

— Ні, дякую, — квапливо відповів Гаррі. — Краще я сам.

Він дістав універсального кофейника і коробку з паперовими фільтрами. Взявши один аркуш, Гаррі спробував скласти його, як це не раз робила при ньому Грейс. У нього вийшло щось дуже схоже на паперовий капелюх. Він знизав плечима і взяв ще один аркуш. На цей раз у нього вийшов літак. Третя спроба дала щось подібне до мальтійського хреста.

— А хай йому біс, — мовив Гаррі і, підійшовши до холодильника, націдив собі склянку молока.

В цю мить до хати увійшла Грейс.

— Доброго ранку, люба! — зраділо вигукнув Гаррі.

Потім він побачив її обличчя. Воно було біле, як сніг, лише на щоках горіли дві червоні плями. Губи були міцно стиснуті, в примружених очах застиг дивний вираз.

Гаррі підскочив до неї.

— Що з тобою, Грейс? — стривожено запитав він..

Грейс відступила, уникаючи його дотику.

— Діти, — сказала вона здавленим голосом. — Діти, ідіть гратись надвір.

— Мамо, я хочу почитати історію, — мовив Бад. — Сьогодні ж четверте липня.

— Надвір! — вигукнула Грейс. — Всі надвір!

Хлопці здивовано витріщили оченята.

— Добре, мамо, — прошепотіли вони і швиденько почимчикували до дверей, боязко озираючись.

— Грейс, ради бога, що трапилось?

Вона повернулась обличчям до Гаррі, пронизуючи його вогняним поглядом.

— Я щойно була в Анжели, — мовила вона

Туга оповила душу Гаррі, туга, якої він ще ніколи не знав.

— Що сказала Анжела? — запитав він якимсь чужим далеким голосом.

— Вона розповіла мені про ваш роман, — тихо відповіла Грейс. — Вона сказала, що ви зустрічаєтесь вже кілька тижнів у різних місцях. Вона сказала, що ви закохані одне в одного і що ти збираєшся розлучитися зі мною і побратися а нею.

— Але ж це брехня! — крикнув Гаррі.

— Що брехня?

— Грейс, я не хочу розлучатися з тобою, в мене й думки такої не було. Я ж люблю тебе!

— Ну, а все інше?

— Інше? — здивовано перепитав він.

— Так, все інше, про що розказувала Анжела. Це теж брехня?

Він боязко глянув їй в очі і безпорадно підняв долоні.

— Зрозуміло, — тихо промовила вона — Красно тобі дякую.

— Грейс, я все поясню.

— Сподіваюсь. Щиро сподіваюсь.

Якусь мить Гаррі мовчав, міркуючи, з чого почати, потім похитав головою.

— Ні, — мовив він. — Не можу пояснити. Я думав, що в мене є виправдання, але воно нікуди не годиться.

— А все-таки.

— Це надто по-дитячому. Мене довело до краю те, що ти завжди чимось зайнята — хазяйство, діти, збори, політика.