Муракамі Харукі - Танцюй, танцюй, танцюй, Муракамі Харукі

Відчуваєш щось зовсім незрозуміле… Враження таке, ніби земне тяжіння раптом ослабло. І навіть душа не болить.

Підійшов офіціант, і ми замовили по біфштексу. І мені, і йому — з кров'ю. А також по салату. І по другій порції віскі з водою.

— Слухай, — сказав Ґотанда. — У тебе до мене якась справа, чи не так? Викладай, поки ми тверезі.

— Розумієш, це трохи дивна історія, — почав я.

Він привітно всміхнувся. Добре вишколеною, приязною усмішкою.

— А я люблю дивні історії, — сказав він.

— Недавно я подивився фільм з твоєю участю, — вів я далі.

— "Нерозділене кохання"? — насупивши брови, спитав він тихо. — Нікудишній фільм. Нікудишній режисер. Нікудишній сценарій. Як завжди… Всі, хто брав участь в його зніманні, хочуть про нього забути…

— Дивився четвертий раз, — сказав я.

Він витріщився на мене, ніби на порожнечу.

— Можу побитися об заклад, що нема на світі людини, яка дивилася б такий фільм учетверте. І в цілій Галактиці нема. Можу побитися на будь-що.

— У тому фільмі виступає одна знайома людина, — пояснив я. — І додав: — Крім тебе.

Ґотанда потер скроню кінцем вказівного пальця. І примруженими очима глянув на мене.

— Хто?

— Як звати — не знаю. Дівчина, з якою ти спав в неділю вранці.

Він ковтнув віскі й кілька разів кивнув головою.

— Кікі.

— Кікі, — повторив я. Дивне ім'я. Наче якоїсь іншої людини.

— Так її звали. Принаймні всі знали це ім'я. В нашому маленькому дивному світі вона з'явилася під іменем Кікі. І цього було досить.

— А можна з нею зв'язатися? — спитав я.

— Ні, не можна, — відповів він.

— Чому?

— А ти послухай, що я тобі скажу. По-перше, Кікі — не професійна актриса. А тому справа ускладнюється. Професійні актори — як знамениті, так і невідомі — приписані до якоїсь кіностудії. Отож з ними легко встановити зв'язок. Більшість з них сидить перед телефоном і чекає, щоб їм подзвонили. А от Кікі не з таких. Вона ні до чого не приписана. Кілька разів з'явилася в тому фільмі та й усе. Звичайнісінький підробіток.

— А як це вона з'явилася в тому фільмі?

— Я сам її привів, — зізнався він щиро. — Спочатку запитав, чи не виступить у фільмі, а потім рекомендував режисеру.

— Навіщо?

Він ковтнув віскі й ледь-ледь скривив губи.

— У тієї дівчини якийсь особливий талант. Як би це назвати… Відчуття життя. Щось таке. Я це відразу помітив. Вона не була красунею. Не вирізнялася також акторською майстерністю. Але самою своєю появою в кадрах оживляла фільм. Це точно. Такий у неї своєрідний дар. Тому я вирішив використати її в тому фільмі. Результат перевершив мої сподівання. Кікі всім сподобалася. Не хочу вихвалятися, але ця сцена з нею вдалася. Цілком реалістична. А ти як гадаєш?

— Авжеж, реалістична, — підтвердив я. — Не сумніваюсь.

— Після того я вже збирався ввести її у світ кіно. Бо думав, що вона багато чого досягла б. Та нічого з цього не вийшло. Вона зникла. І це — друга складність, яка заважає дати відповідь на твоє запитання. Просто зникла та й усе. Як дим. Як вранішня роса.

— Як це — зникла?

— Буквально зникла. Місяць тому. Не прийшла на пробу. Якби прийшла, дістала б пристойну роль у новому фільмі — я вже все підготував, з усіма домовився. Напередодні зателефонував їй, уточнив час зустрічі. Нагадав, щоб не запізнилася… Та вона не прийшла. Як крізь землю провалилася. Відтоді я її більше ніде не бачив.

Він підкликав пальцем офіціанта і замовив ще дві порції віскі з водою.

— Одне запитання, — вів далі Ґотанда. — А ти з нею спав?

— Спав, — відповів я.

— Ну, а якби я сказав, що також з нею спав, тобі… Тобі не було б боляче?

— Ні, — відповів я.

— От і добре! — з полегкістю сказав він. — Я не вмію брехати. А тому відверто зізнаюся: я спав з нею кілька разів. Дівчина що треба. Трохи дивна, але западати людям у душу вміє. З неї була б гарна актриса. Багато чого могла б досягти… Жаль, що не так вийшло.

— То що, нема ні її адреси, ні телефонного номера? Ні справжнього прізвища?

— Нема нічого, що допомогло б її розшукати. Ніхто нічого не знає. Крім того, що її звали Кікі.

— А в бухгалтерії кіностудії не залишилося документа про виплату гонорару? — спитав я. — Бо при його одержанні потрібно вказувати своє справжнє прізвище й адресу. Для стягнення податку за місце отримання доходу.

— Звичайно, і це я перевірив. Та все дарма. Гонорару вона не одержувала. І розписки не залишала. Жодного сліду нема.

— Чому вона не одержувала грошей?

— А хіба я знаю чому? — відповів Ґотанда, потягуючи третю порцію віскі з водою. — Напевне, не хотіла, щоб хтось знав її справжнє прізвище й адресу. Хто-зна чому. Можна не сумніватися, вона — загадкова жінка… В усякому разі, ми з тобою зійшлися у трьох пунктах. Перший — разом лабораторну роботу з природознавства у школі виконували, другий — обидва з дружинами розійшлися і третій — обидва спали з Кікі.

Нам подали салат і біфштекси. Чудові біфштекси. Як намальовані — злегка обсмажені, з кров'ю. Ґотанда їв з апетитом. Тримався за столом настільки просто, що на курсах світських манер не отримав би високої оцінки, але їсти з ним разом було приємно і навіть смачніше, ніж наодинці. Побачивши його за столом, дівчата, напевне, не змогли б приховати свого захвату. Навіть при найпалкішому бажанні таких манер годі навчитися. З ними треба вродитися.

— До речі, де ти познайомився з Кікі? — розрізуючи м'ясо, спитав я.

— Де?.. — він на мить задумався. — По телефону викликав дівчину — вона й прийшла. Мабуть, ти знаєш, що означає викликати дівчину по телефону…

Я кивнув.

— Після розлучення я загалом тільки з такими і спав. Щоб не мати зайвого клопоту. З недосвідченими дівчатами нецікаво, з актрисами студії — небезпечно, можна потрапити у скандальну хроніку… А ці приходять відразу, за першим дзвінком. Беруть дорого. Зате тримають язик за зубами. Абсолютно! Мені їхній телефонний номер порекомендував один з кіностудії. Там у них симпатичні дівчата. Сама радість. Професіоналки. Але не затаскані. Взаємна насолода…

Він одрізав кусник м'яса і зі смаком повільно з'їв, запивши ковтком віскі.

— Тутешні біфштекси непогані, правда? — сказав він.

— Непогані, — погодився я. — Присікатись нема до чого. Гарний заклад.

Він кивнув.

— Однак набридає, якщо ходити сюди шість разів на місяць.

— А навіщо ходити сюди так часто?

— Бо мене тут добре знають. Ніхто не метушиться, коли я заходжу. Офіціанти не перешіптуються про мене. Відвідувачі звикли до знаменитості, а тому ніхто не витріщає на мене свої баньки. Коли я ріжу біфштекс, ніхто не випрошує в мене автографа. Якби не цей ресторан, то я не міг би спокійно поїсти. Серйозно кажу.

— Мука в тебе, а не життя! — поспівчував я йому. — До того ж, і голову доводиться сушити, щоб якнайбільше грошей витратити.

— І не кажи! — відповів Ґотанда. — То на чому ми спинилися?

— На тому, що ти викликав повію по телефону.

— Ага, — сказав він і витер губи кінчиком серветки. — Так от одного дня я викликав знайому дівчину. Та її на місці не було. То замість неї прийшло інших двоє. Мовляв, на вибір. Оскільки я шанований клієнт, то мені запропонували такий сервіс… Одна з них була Кікі. Я довго думав, котру з них вибрати, але не зміг, а тому переспав відразу з двома.

— Ого! — вигукнув я.

— Тебе це ображає?

— Та ні, у школі, може, образило б, а тепер…

— У школі й я на таке не зважився б, — усміхаючись, сказав Ґотанда. — В усякому разі, я таки переспав відразу з двома. Дивовижне поєднання! Коротко кажучи, та, друга, — просто ні з ким незрівнянна! Настільки, що аж серце завмирає. Небачена красуня, кожний сантиметр її тіла на вагу золота. Я не брешу. Багато вродливих жінок траплялося мені в житті, та серед них вона найкраща. З доброю вдачею. Наділена розумом. І про життя-буття з нею можна поговорити. А от Кікі зовсім інша. Не така красуня, хоча досить гарна. Не така розкішна, як дівчата з клубу дівчат за викликом. Як би це сказати…

— Проста, — підказав я.

— Саме так! Проста. Одягається невигадливо, небалакуча, косметикою майже не користується. Поводиться так, ніби їй все одно. Та от дивина: душа до неї так і тягнеться. Тобто до Кікі… Спочатку ми втрьох пожирували, а потім сиділи на підлозі, щось пили, слухали музику й говорили про се, про те. Давно вже я так не розважався. Наче повернувся у студентські роки. Ще ніколи так не розслаблявся… Після того ми ще кілька разів утрьох спали.

— Коли приблизно?

— То було десь через півроку після мого розлучення… отже, десь півтора року тому, — сказав він. — Гадаю, що ми спали втрьох разів п'ять-шість. Та от з Кікі я не бував наодинці. Цікаво, чому? А міг би був переспати.

— Справді, чому? — запитав я.

Він поклав ніж і виделку на стіл і знову вказівним пальцем легко торкнувся скроні. Видно, мав звичку так робити, коли над чимось задумувався. "Чарівний жест!" — сказали б дівчата.

— Може, я боявся?

— Боявся? Чого?

— Залишитися з нею наодинці, — відповів він. І знову взяв у руки ніж і виделку. — Розумієш, є в ній щось таке, що людину підштовхує, розпалює. Принаймні я мав таке відчуття. Дуже невиразне. Точніше, вона не розпалювала, але… Слів для цього не знаходжу.

— Навіювала, що робити? Вела за собою? — допитувався я.

— Може, й так… До пуття не знаю. Бо відчував я щось дуже невиразне. Точно описати не в змозі. В усякому разі, залишатися з нею наодинці чомусь не мав бажання. Хоча насправді душа моя тяглася до неї. Чи ти розумієш, що я маю на увазі?..

— Здається, розумію, — відповів я.

— Коротко кажучи, якби я переспав з нею наодинці, то, гадаю, не зміг би розслабитися. Здавалося, що як тільки зв'яжуся з нею, мене затягне кудись глибоко, звідки не буде виходу. Затягне непомітно. Та саме цього я й остерігався. Я хотів переспати з дівчиною лише для того, щоб розслабитися. А тому не залишався з Юкі наодинці. Хоча вона мені й дуже подобалася.

Після того ми довго мовчки жували свої біфштекси.

— Того дня, коли вона не з'явилася на пробу, я зателефонував до її клубу, — вів далі Ґотанда після паузи, ніби щось пригадавши. — І сказав, що мені потрібна Кікі. Мені відповіли, що її немає. Зникла. Несподівано. А може, це вона веліла так відповідати, коли я зателефоную? Хтозна… Хіба таке можна перевірити? В усякому разі, з мого життя вона зникла назавжди.

Підійшов офіціант, прибрав порожні тарілки й запитав, чи не принести кави.

— Я б краще випив віскі, — сказав Ґотанда. — А ти?

— І я вип'ю за компанію, — відповів я.

— Як ти думаєш, що я робив сьогодні цілий день? — спитав він.

Я відповів, що не знаю.

— Цілий день асистував зубному лікарю.