Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

- Штаб другої бригади! Штаб другої бригади!!

Поки аж хтось не почує й не обізветься, точного бо місця розтащування штабу в полку не знали й чомусь не повинні були знати.

Таке доручення мені було до вподоби. Молодечий запал буяв у мені гарячим гейзером, коли не цілим вулканом, невимовні радощі володіння чудовим німецьким велосипедом той запал розжеврювали і, від'їхавши, здавалося мені, багато менше призначеної відстані безлюдною сошею, я почав на всю горлянку кричати:

- Штаб другої бригади! Срочноє донєсєніє!

Кричав, поки почав хрипнути, і все їхав - кричав і їхав...

Часом здавалося мені, що я своїми вигуками ще й себе самого підбадьорюю (на пам'ять мимохіть прихо дили гуси - ой, гуси ж!), бо сумно було би мовчки їхати самому безлюдною дорогою в чужому, незнаному краю...

Нарешті, десь із придорожніх кущів виринула здалека якась висока постать і, коли я наблизився, простягла владно навпереріз мені руку й засичала:

- Тссс! Чаво арьош, дьявол?!

- Згідно з наказом, шукаю адресу...

Хотів був ще огризнутися на "дьявола", але, поперше, навіть у темряві добачив, що маю перед собою штабного офіцера досить високої ранги, а, подруге, заспокоїв себе припущенням, що цей високої ранги офіцер може подумав, що зустрів у мені свого двоюрідного брата, бо саме отут і було зборище дияволів, керівників пекельної воєнної роботи - штаб другої бригади, що до нього належав і наш полк. Складався штаб із кількох блискучих автомобілів, а в них - повно офіцерів. Самого анцибела - генерала - не сподобився я бачити, бо на поданого через руки йому пакета мені негайно передали його відповідь і наказали, скільки духу було мого, гнати назад до полку.

Скільки духу мого було - я гнав.

І мабуть - не дарма. Наказ, привезений од генерала, сполошив полкове командування. За якусь чверть години ввесь наявний людський склад полку вишикували вздовж села, наказали говорити пошепки, не палити, кудись на лінію окопів послали ординарців із дорученнями, і вже через годину ввесь чисто полк був готовий кудись вирушати. А там, за селом, де я вдень дратувався з німцями, тепер тільки поодинокі постріли з рушниць лунали з нашого боку - розмірено, точно хвилина-в-хвилину - все в тих самих місцях. Механіки цих уночішніх поодиноких пострілів тоді ще я не знав, і тільки геть пізніше довідався, що, наспіх одступаючи, ми завжди залишали на лінії бою кількох, заздалегідь на загибіль, або, в кращому разі, на полон засуджених, одчайдушних охотників, а коли таких не знаходилося - просто наказували такому й такому лишитися й цілу ніч безперестанку стріляти - пострілювати, пересуваючись через яку годину-півтори то в той, то в той край окопів...

Так сталося й цього разу. Треба було відступати, та ще й дуже поспішно.

Ми потім дізналися, ,що місто Лик, через яке ми ще позавчора так переможно переходили, вчора ввечорі, слідом за нашим одходом, знову посіли німці, невідомо звідки взявшися, що всі наші лазаретні лінійки посилані від Найдорфу цілий день із нашими пораненими, залишалися просто в руках німецького війська, і що всій нашій бригаді - чотирьом фінляндським полкам, що вихопилися вперед, до живої зутички з головними силами ворога, приготовлено петельку, яку лишалося тільки за наступну ніч зашморгнути - і кінчилася б для всіх чотирьох полків війна. Начальство метушилося, з'явився перед полком сам командир - полковник Карєєв, важко виступаючи своєю могутньою, широкоплечою постаттю, з широкою, лопаткою підстриженою, бородою, і навколо нього закрутилися штабні чини.

І раптом я чую, як полковник Карєєв питає Птіцина:

- А де ж він, той самий... Кобєц?

Я похолов, але миттю виступив наперед із своєю машиною й одрекомендувався.

І тут сталася для мене чудна несподіванка, що тоді не самого тільки мене спочатку схвилювала. Полковник ступив кілька кроків назустріч мені, при чому офіцери запобігливо перед ним розступалися, простяг перед себе обидві свої здорові руки і... щільно пригорнув мене до себе.

Я завмер, а ця могутня, недосяжна в тодішній уяві моїй, постать тисла мене до себе, і тільки через якусь довгу-довгу хвилину спромоглася тремтливим голосом вимовити:

- Ну, іді!

- А я все таки не вбиватиму! - задерикувато - не сказав, звичайно, а тільки подумав я. - А я все таки розумію, пане полковнику, ваше високе благородіє, що ця комедія вам потрібна тільки на те, щоб у дальших боях вихоплювалися на такі от "подвиги" ще десятки чи й ,сотні отаких нерозважних, що стрімголов кидалися б у пащеку видимої смерти, вам ця комедія потрібна не на те, щоб особисті симпатії виявити до мене - маленької порошинки в складному місиві вашого полку - а на плекання осоружного, гидкого, гнилого воєнного патріотизму... Я розумію, пане полковнику...

А на мого носа - бо голову я мусів тримати високо перед ним, щоб бачити, як того військова дисципліна вимагала, начальствені очі, - впала на мого носа полковницька сльоза...

- Он воно що? А ви таки актор, пане полковнику! А може ви й справді старий воєнний вовк, усією своєю істотою відданий одній тільки справі - науці вбивати, нищити, руйнувати; може ви справді оспіваний слинявими великодержавними патріотами-поетами могутній бойовий орел?!

Підпоручник Птіцин, зігнувшися в три погибелі, шепнув мені на вухо:

- Це за той пакет, що вдень...

- Ага... А мені здавалося, що то ж така звичайнісінька річ!

І то була, як показав дальший досвід війни, справді, звичайнісінька річ, за яку вже не влаштовувано прилюдних комедій заохочування й підбадьорювання, а просто наказувано й гнано в саме пекло, коли було треба, але тепер,