Марія Миколаївна Влад - Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад

свєтому, що ми си тут зійшли у мирности, в радости, у веселости; як святий Біг допоміг від газдів у мирности, радости, веселости худобу перебрати, так аби діждали її усю передати і до свого дому си дібрати”. Їдять — і до роботи.

Посеред воріт, що ведуть у кошару, робить вівчар рукою на землі хрест, паде на коліна і говорить “отченаш”; за ним падуть усі вівчарі, що є в загороді, де котрий стоїть; молитва кінчається так: “Господи милосердний, будь такий добрий, стань на помочі, на поратунку всему народови християнському, всім вівчєрям і мені. Єк єс, Господи, допоміг, що я цю худобу першим днем нинішним вигоню усю при купі, так ми’, Господи Боже, допоможи остатної днини усю при купі загнати і людям передати”.

Аж тоді пастухи вигонять маржину на пашу.

Всіляке ворожать. Бувалі вівчарі всі носять у полонину за ременем у платку висушену гусінь — окремо гусеницю з білою головкою, що іде попереду, і окремо гусениці з червоними головками, що за цим короликом простують. Такий вівчар передає ворожку ватагові, аби той перемішав її з сіллю і розкинув по пасовиську, Але передає тільки гусінь з червоними головками, а сушеного королика лишає собі. Коли вівці находять і злизують сіль із ворожбою, вівчар “з’їдає разом із сиром коррдика, примовляючи: “Єк си тримали за тобов твої товариші, .куда би ти не йшов — ци у ліс, ци у поле — вони від тебе си ніде не лишили і при купі’ були, так аби від мене ця худоба ніде си не лишила і при купі си тримала”.

Маржина пасе першого дня на полонині, а ватаг за той час робить сир із ранішного молока, а як вівчарі Зійдуться на обід, кожному роздає по кусневі сиру із словами: “Най~Бог прийме за здоров’є худоби”.

Цим кінчається перший день літування на високих обширах, де озон перетинає вдих, а людина почувається царем природи, добрим, мудрим її розпорядником, але і виконавцем. Щось порушиш, малим занедбаєш — на великім зазнаєш шкоди.

Відтепер, від цего дня, скрізь лагодяться до полонинського ходу. Від часу, коли вперше залунало у горах від вистрілів із пушок, крісів, пістолів (гуцули файну зброю роблять), від голосу трембіт, вівчарських рогів, флояр, денцівок, сопівок, коли бісиці насіяли доста зеленої паші на царинках і лісами, коли ватаг уже там, на висині, веснує, настає по горах незвичайний рух. Всі пораються коло худоби: роблять вівцям на вухах оберку (дірку-помітку), п’єтнують (значать) свою диханю дегтем, випалюють номери на рогах, словом, кожен кладе своїй маржині знаменєта, по яких має її спізнавати. Запобігливіші ґаздині хоронять свої дроб’єта і товар від уроків. Задля того прив’язують до хвоста червону волічку, най уречливий дивиться злим оком не на маржину, а на хвіст з волічкою — а хвіст уректи годі! Беруть старі осині гнізда разом із сіллю потерті, кидають вівцям, бо як вівця з’їсть ту сіль, то буде остра і люта, як оса, від звіра вивернеться, скокне в найліпшу пашу, буде молочна.

Бувало, перед літуванням лагодяться наші у полонину. Бабка, мама і тети стрижуть старші вівці, а ми, дітвора, дивимося на бідних спутаних овечок, що жалісно блеють під ляскіт великих ножиць, та збираємо вовну і набиваємо у високі путини (дерев’яну посуду дідової роботи) або у бисаги, кожну окремо: білу, чорну, сиву. Осібно прячемо міцьку — вовну з ягняти, осібно натинину — з однорічних овець, ще осібніше тушур — стару. Як тільки котра занадто путається під ногами, баба Мирониха сердиться: “А неволі ж би ті втєли” або “А тебе крізь душу...”, “Ближся, ближся — вухо втну”, — пужає. У бабки говірксі була особлива. Не казала “учора”, але “даві”, не “здогадалася”, а “потєкло мене”. Один раз тільки вдарила мене прутом — і то я на все життя запам’ятала. Ішли ми росяними травами кудась — я така була мала, що трави звисали над головою, як дерева, і здавалося, що то було в раю: сонячно, щебетно, безтурботно. Я попереду, бабка за мною. Сорочина здолини мокра липне до ніг, путає, я збиваю бабку — вона сердиться, шлюгає мене прутиком по ногах: “Підкасайси та й йди!” Всі семеро пологів приймила сама у моєї мами, та й решту в усіх своїх доньок, так що ми з бабиних рук на світ прийшли... А вівці стригла легко, відважно пошавкуючи нагостреними клепатими ножицями попри саму голицю, але шкіри не зачіпала. Уміла. Молоді вівці видригували спутаними вучкуром ногами, а старі тямували, що це вже перед полонинською волею, соковитою пашею, студеною водицею, і терпенно покліпували карими очицями.

Маржина відчуває цей рух. Корови згадують собі весняний похід — починають ревіти, бігати по царині, а за ними блеють вівці, вирикує молодий товар. Гори виповнюються радими звуками трембіт, рогів, вистрілів, сопівок, блеянням овець, вирикуванням товару, ржанням коней, гавканням збуджених псів, що також ідуть помічниками пастухів у полонину. Так буває лиш раз в року перед Святою неділею.

Ґазди, котрі здають свою маржину на одну полонину, дістають у полонинників одну назву — мішєнники. Бо вони змішують свою маржину разом. Так що розумна колективна форма утримування худоби відома у горах здавна. Але спрактикована, лиш на літо, бо взимі кожен ліпше сам вгодує і догляне свою маржинку, як би кілька доглядали гурт худоби. Скотина має знати, чия вона, кому підкоряється і кому припускати молоко, давати вовну. Не кожному корова дасться добре здоїти. Але на літо, на буйну пашу, на поправ кожний хоче дати свою худібку, це виплачується і йому, і тим, що її доглядають.

Ґазди умовляються, коли і де мають “мішєти” маржину. Рано, до схід сонця умовленої длини стає ґазда голий у дверях хліва, де ночують уже острижені, позначені вівці, і, перепускаючи кожну помежи ногами, лічить дроб’єта, а за послідною каже: “Абес була така невидюща урічливим очам, звіракам, як невидющі тобі гачі на мені”. Маржина такого буде здорова, звір її не зловить.

Зігнавши маржину, мішєнники рушають у Божий час на літовище. Познімавши крисані, моляться, ідучи. За одним або двома передніми ґаздами ідуть корови, воли, за ними вівці, а ззаду — коні з терхами (одягом, постіллю, мукою, сіллю, грисом тощо). Заключають решта мішєнників, жінки і діти, що випроводжають свою маржину на