Анатолій Олексійович Стась - Зелена пастка, Анатолій Олексійович Стась

— Так у нас кажуть. Це коли якийсь дурень без кінця повторює одне й те саме. Краще кінчайте. Я згоден.

На рожевих щоках Кносе проступили білі плями. Він засичав:

— Ти згоден? Знаєш, що означає кінець для тебе? Такі сміливці, як ти, траплялися і серед індіянської погані! Бачив, голубе, що сталося з червоношкірими, які вчинили колотнечу в тунелі? Згадай, як вони гризли один одного зубами. Хіба їх хтось примушував? Ні, їх ніхто не лупцював, їм навіть не погрожували зброєю. Все значно простіше, голубе.

Він витяг із кишені щось схоже на сигаретницю. Поклав на край стола.

— Ми вміємо хоробрих перетворити на боягузів, із страхополохів робимо відчайдушних сміливців. Легкий укол голкою шприца, і нічого більше не треба. У кров потрапляє крихітна доза чудової речовини, яка так до вподоби фрейлейн Труді. Десяток нікчемних молекул цієї речовини за секунду вибиває дух із людини. Але кому потрібна така смерть? Звичайнісіньке варварство. Наша чарівниця фрейлейн збагатила науку геніальним відкриттям. Біс її знає, як вона цього добилася, однак тепер скажену отруту, що має назву ЛСД, можна сміливо їсти, пити і нічого не станеться. І після ін'єкції речовина спокійно дрімає в крові, з нею можна прожити до ста літ і померти від нежитю. Та варто мені пересунути ось цю пластиночку, — Кносе торкнув пальцем сигаретницю, — як слабенький такий радіоімпульс зчинить чудо. Препарат ЛСД в організмі почне діяти, миттю вразить клітини мозку, і тоді… Тоді буде те, що відбувалося на твоїх очах у тунелі. Ось таким способом ми тримаємо на прив'язі твоїх червоношкірих приятелів. Фрейлейн Труда обробляє їх своїм методом ще змалечку. Раніше з цією свинотою було чимало клопоту, а тепер індіяни тихіші від води, нижчі від трави. Працюють, крекчуть і мовчать, бо знають, що їхні нехрещені душі завжди можна зачинити в цю скриньку. Тут кілька позначок, бачиш? Посунеш платівку ось сюди — людина сатаніє, а якщо сюди — вона вже перед тобою, неначе ягня, покірна, тиха, й розуму в неї не більше, ніж у курки. Втямував, голубе? Зараз підберемо позначку тобі особисто. Хоч ти, мабуть, думаєш, що тебе це не обходить, бо ти не індіянин і ніхто тобі не робив ін'єкції препарата? Мушу тебе розчарувати. Того дня, коли ти очуняв у цій кімнаті, біля тебе сиділа фрейлейн Труда і тримала в руці шприц… Так, так! З тих пір молекули чудодійного ЛСД блукають і в твоєму тілі. Укол був зовсім не болісний, правда ж?

Жах, якого я ще зроду не відчував, затиснув мене в обійми. Кносе поглядав на мене з насолодою. Його голос чувся ніби здалеку. Мабуть, я зовсім не чув би його голосу, коли б він не промовив слова «мати».

— …Зараз її приведуть сюди. Твоя мати зможе полюбуватися синочком, в якого пропаде пам'ять, а від розуму лишиться рівно стільки, аби він міг коритися наказам, щоб виконувати найпростішу роботу. Втішне буде видовище, повір мені! На цьому й край, голубе! А ти, напевне, гадав, що тебе чекає героїчна смерть? Ні, твої м'язи нам ще знадобляться. Розум — цього нам не треба. Тільки м'язи.

Крізь мерехтливу сітку, що застилала очі, я бачив зігнутий палець Кносе на «сигаретниці». Вони приведуть сюди маму… А чого ж можна ще чекати від фашистів? Такі, як цей лисий, колись убивали дітей у матерів на руках, закопували батьків живцем у землю. Недарма так зблідла мати, коли почула, що фрейлейн Труда лікувала мене. Мати знає, яке то було «лікування», знає, але промовчала. Що ж робити? Накинутися на лисого? За дверима крислаті капелюхи, почують, прибіжать, скрутять… Що робити? Я готовий на все, аби це сталося без матері. Тільки щоб вона не бачила. Вона не повинна бачити, це ж жахливо для неї…

Палець Кносе лежав на «сигаретниці».

Десь у моїх жилах блукав, чекаючи свого часу, диявольський ЛСД. З кожною секундою час цей наближався. «Сюди приведуть твою матір…» Що ж, залишилося єдине. Доки матері тут ще немає. Доки в кімнаті нас двоє — я і Кносе.

Усе сталося дуже швидко. Я подався вперед і, перш ніж Кносе опам'ятався, всією долонею придавив і посунув його палець разом з пластинкою. «Сигаретниця» була холодна, гладенька. Пластинка легко ковзнула на пластмасовому корпусі. На мить завмерши, Кносе витріщився на мою руку, яка все ще лежала на «сигаретниці». Підхопився із стільця, з силою штовхнув мене в груди. За скельцями окулярів застиг переляк.

Я ударився спиною об щось тверде. Кров стугоніла в скронях, у голові гуло. Стривожений вигук Кносе запам'ятався мені назавжди:

— Штандартенфюрере, хлопчисько увімкнув пульсатор! Я не хотів, я тільки лякав… Він увімкнув сам!

З-під стелі з люттю пролунало:

— Як це — сам увімкнув?! Що ви таке базікаєте, Кносе?

— Мій пульсатор… Я його витяг і поклав…

— Ви що, жартуєте? Яка категорія? — гримнув динамік.

Кносе заговорив швидко, захлинаючись, витираючи з лисини рясний піт.

— Мінус два… Категорія мінус два, штандартенфюрере. Психічна депресія, крайня розумова обмеженість…

— Заткніть пельку, ви, розумова обмеженість! — горлав Брендорф. — Ви розумієте, що все зіпсували? Це зрада! Приведіть його до мене!

Я перебував немов у порожнечі. Не відчував під собою підлоги, мене хитало з боку на бік. Як у тумані, побачив зелену пальму, Брендорфа, якихось чоловіків. Усі повернули голови в мій бік. А мені було байдуже. Ледь тремтіли коліна, хотілося сісти на підлогу й не рухатися.

Мене врятував мій жалюгідний вигляд. Та ще й ідіотська гримаса-усмішечка доповнила картину. Не знаю, чим усе скінчилося б, якби не ота усмішечка, яку вичавило з мене відчуття, що страх зникає. На щастя, відчуття те прийшло не одразу. Спершу я не міг второпати, з якої причини в грудях спалахнула іскорка радості. Лише через кілька секунд збагнув, у чім річ. Як велике відкриття, я повторював про себе власне ім'я: «Ігор Вовченко, Ігор Вовченко…» Для певності пригадав автора останньої прочитаної книжки, безмовно гарячково перерахував усі вулиці, що вливалися в центральну площу нашого Комсомольська-на-Дніпрі…

Я думав! Я був здатний мислити! Мій мозок працював, як у звичайної нормальної людини, з пам'яттю було все гаразд. Зі