Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік

Мерфі лишилась на березі. Тумаяуа пішов на корабель. Його зустрів Пабло. Капітан не знав сеньйори Ернестіни, не знав доктора Коельо, але в його доброму серці прокинувся жаль до нещасної жінки. Він допоміг Тумаяуа знести поранену на берег.

Коли візок, на який поклали Ернестіну, зник у темряві, Пабло повернувся на “Голіаф”, підійшов до борту і, схрестивши руки на грудях, поринув у думи.

В цю мить за далеким лісом ударив грім. Над сонними хащами покотилося відлуння. За першим ударом пролунав другий, третій…

Пабло завмер біля поручнів, ніби загіпнотизований далекою громовицею. Він безпомилково визначив, що то гуркотів не грім — десь серед лісу спалахнула перестрілка. Після вибухів почулися безладні рушничні постріли, швидке надсадне татакання кулеметів. Капітанові навіть здалося, що він чує, приглушену віддаллю команду, хрипкі вигуки, тупіт ніг. У його розпаленій уяві вже малювалося грізне видовище нічної битви.

— Що там скоїлось? — вигукнув він з нервовим дрожем у голосі, забувши, що поруч нього не було жодної душі. — Як б’ють, бісові душі! Як смалять!

На носі корабля стояли мандрівники — три темних постаті над синюватим плесом ріки. Вони теж слухали зловісну стрілянину.

— Хто б міг подумати: серед ночі, — прошепотів Крутояр. З нервовою поквапливістю витягнув цигарку і почав черкати сірником.

Але на нього накинувся Бунч.

— Що ви робите? Та перестаньте курити? Як ви можете курити?

Бідний Бунч! І зараз обережність не покинула його.

Самсонов простягнув у пітьму руку. Він побачив над чорною смугою лісу, що тягнулася над берегом річки, ніжно-рожеве пасмо. Здавалося, там ось-ось з’явиться місяць.

— Горить! — сказав він тихо. — Гляньте, як горить! Заграва піднімається все вище й вище.

Над лісом полум’янів трояндовий цвіт. Глуха стрілянина наростала.

Цей день був для Себастьяна Олів’єро найважчим за всі дні, які він пережив останнім часом після повернення із столиці. Жодної хвилини спокою. Все наче перевернулось і котиться кудись у прірву. Люди зовсім показилися. Поліцаї відбились од рук.

Чорний Себастьян їхав із своїм охоронцем вулицею селища і перебігав очима з будівлі на будівлю. Нікчемні пси! Що лишилося від їхньої колишньої покори? Живуть у своїх халупах, неначе терміти, забули бога і владу. Ладні кожної хвилини схопитися за зброю. Мошкара докучала Олів’єро. Його широке, немов вирубане з дошки, обличчя було червоне й пітне. Мундир кольору хакі з великими накладними кишенями на грудях тиснув його і дратував.

Двоє робітників у довгих строкатих сорочках, знявши капелюхи, низько схилили перед комісаром голови.

Себастьян Олів’єро ледь кивнув їм. Він не довіряв цій показній покірливості. Зігнуті спини, міцно стулені вуста, схрещені на грудях жилаві руки — вся поза таїла в собі ненависть. О, Себастьян добре вивчив тутешній народ!

А ось гурт мулатів. Вони ще не помітили свого комісара й жваво про щось розмовляють. Гарячі, збуджені. Ладні хоч зараз кинутись у бійку. Себастьян Олів’єро підозріло звів на переніссі брови. їм тільки дай зброю — переріжуть в одну мить усіх порядних людей у селищі

— Вітання сеньйорові комісару!

— Як здоров’я сеньйора?

— Сеньйоре комісар, ви не чули про людей апіака? Кажуть, вони вирізали всіх мешканців Макаокану? Чому ж поліція не захищає праведних християн!

Комісар спинив свого гарячого скакуна. Той аж здибився, відчувши туго натягнуті вудила.

Поплескавши коня по шиї, комісар різко обірвав запитання. Поліція виконує свої обов’язки. Він не збирається пояснювати всі наміри влади. Негайно розійтись! І щоб жодного слова про людей апіака.

Кінь нетерпляче гарцював на місці, обпалюючи недобрим оком робітників. Смирна конячина, на якій їхав за комісаром поліцейський стражник, лякливо тиснулась до огорожі. Себастьян підняв свого крислатого капелюха! Баста! Ніяких мітингів! Кожен, хто зважиться мітингувати, буде занесений у чорний список.

Себастьян рушив далі. Він згадував останні події. Звичайно, йому вдалося дечого домогтися, його зусилля не пропали марно. Найголовніше зроблено. Найголовніше в житті сеньйора Олів’єро. Він виконав завдання урядових інстанцій. Таємного агента, який віз повідомлення для підпільних повстанських сил, затримано і знешкоджено. Ха-ха! Чудесне слово! Хто тільки вигадав таке слово — знешкоджено! Однієї кулі в груди було досить, щоб знешкодити такого небезпечного ворога. Та цього мало! Сеньйор Олів’єро здійснив заповіт свого життя, виконав клятву, яку дав своїй славнозвісній сім’ї. Ернестіну Коельо покарано.

Коли донька доктора Коельо відмовилась стати його дружиною, зганьбивши високоповажний рід Олів’єро, молодий Себастьян поклав собі за мету жорстоко помститися зарозумілій красуні. Стільки років він чекав нагоди, стільки років він виношував у своєму серці плани помсти. Від його кохання, звичайно, давно вже не лишилось і сліду, але жадоба помсти за ці роки перетворилась у нього на хворобливу пристрасть, на маніакальну ідею. І ось доля усміхнулась йому. Через таємну агентуру поліцейський комісар Верхнього Оріноко дізнався, що сеньйора Ернестіна Коельо — ну, звичайно ж, та сама Ернестіна Коельо! — повертається з бразільської еміграції, маючи важливе доручення від свого емігрантського центру. Урядові інстанції в зашифрованій телеграмі інформували комісара про можливий маршрут її подорожі, називали її прикмети і в категоричній формі зобов’язували знешкодити державного злочинця.

Знешкодити державного злочинця! Ха-ха! Як чудесно це звучало! Він мав знешкодити державного злочинця, який у той же час був його смертельним ворогом. Правда, в телеграмі йшлося також про те, що треба з’ясувати мету подорожі Ернестіни Коельо, дізнатися від неї, до кого вона їхала, з ким мала встановити контакт. Але ж не все можна зробити так, як того вимагає високе начальство. Добре посилати вимоги з центру, сидячи під охороною парашутистів і танкових батальйонів за тисячі кілометрів від цієї клятої, забутої богом сельви…

Олів’єро ще й зараз бачив