Григорій Борисович Адамов - Таємниця двох океанів, Григорій Борисович Адамов

то за короткий, товстий і гострий на кінці хвіст, то випереджаючи її, то майже зовсім лягаючи на її горбату тверду спину, всю із овальних, як темні кахлі, щитків.

Навколо шугали синьосмугі лоцмани, строкаті губани і папуги-риби; потворні бички підлітали з дна і падали назад; повільно і в'яло пропливали плямуваті спинороги з твердою крупною лускою і трьома гострими променями на спині; блискавкою проносились чудові золотисті доради. Компанія великих блідобурих морських угрів, звиваючись, просковзнула стороною кудись у своїх справах. На смерть перелякана всім цим, їжак-риба, незграбно працюючи з усіх сил, кинулася вгору і, висунувши над поверхнею води ніс, схожий на хоботок, набрала повітря, роздулася в кулю і перекинулась на спину, виставивши у всі боки, на страх ворогам, свої численні голки. Зграя фізалій, чудових сифонофор, які розкішно виблискували золотистосиніми барвами, оточила Павлика і його черепаху і була в ту ж мить розсіяна їхньою бурхливою метушнею.

Черепаха, нарешті, зовсім очманіла, коли настійливий переслідувач раптом схопив її за хвіст і потяг до темніючої недалеко хащі водоростей. Розкривши свій твердий крючкуватий дзьоб, коричневий і немов полакований, вона з усіх сил загрібала ластами, але нічого не могла зробити. З усією потужністю п'ятдесяти кінських сил, які містилися в його крихітному електромоторі, Павлик тяг черепаху за собою.

Обоє вони ввірвалися в запону водоростей, внісши жах і розгубленість у світ істот, які населяли ці підводні джунглі.

Навколо Павлика і черепахи метнувся рій креветок, рачків, черв'ячків, морських павучків, крабів, що жили на стеблинах водоростей і живилися ними, народжувались на них і на них же помирали. Маленькі і великі риби шмигнули в хащу водоростей, так, що Павлик навіть не встиг роздивитися на них. А втім, йому було не до цього.

Павлик зовсім не передбачав того, що можуть зробити ці тендітні, слизькі, що складаються на дев'яносто процентів з води, рослини, коли вони зустрічаються в такій масі. На п'ятому метрі шляху серед водоростей черепаха накрутила на свої ласти, на хвіст, на шию стільки стеблин і листків, що не могла вже зробити жодного руху. Не в кращому стані був і Павлик. Хоч руки і ноги були в нього порівняно вільнішими, та зате гвинт заплутався у водоростях, і Павлик опинився в такому самому безпорадному стані, як і черепаха. Він кинув свою здобич і спробував дістати руками гвинт, щоб очистити його. Але в металевих рукавах скафандра це було неможливо.

«От неприємність! — подумав він стурбовано. — Сам і не виберусь… Доведеться викликати на допомогу».

І промовив уголос:

— Арсене Давидовичу!

— Що тобі, бічо? Де ти? — почувся у відповідь знайомий голос.

— У мене тут неприємність, Арсене Давидовичу?.. Я потрапив у хащу водоростей, і гвинт заплутався в них. Ось…

– І ти не можеш зрушити з місця?

— Так… І черепаха теж…

— Яка черепаха?

— Велика… така. Я її піймав і тяг до вас…

— Ти збожеволів, бічо! — розсміявся зоолог. — Як ти її тяг?

— За хвіст.

Регіт розлігся з потроєною силою, бо до баритона зоолога приєдналися розкотистий бас Скворешні і тихий сміх Цоя.

— Де ж ти там застряв? — запитав, пересміявшись, зоолог.

— Зовні… з боку океану… зараз же за поворотом. Від вас напрям норд-ост.

— Зрозуміло, — сказав Скворешня. — Яка глибина?

— Сімдесят вісім метрів, — відповів Павлик, глянувши на глибиномір.

— Ну гаразд, бічо. Стій спокійно. Скоро буду біля тебе. Коли скажу, почни пеленгувати.

— Гаразд, Арсене Давидовичу.

Павликові було і смішно і ніяково: люди зайняті важливою справою, а тут доводиться відривати їх. Через дурість. Навіщо було продиратися через водорості, коли можна було обійти їх стороною? Швидше хотілося. А треба було думати! Коли б хоч секунду подумав, зрозумів би, що тут можна так застряти, що й не виберешся.

Павлик подивився на водорості з цікавістю.

Вони стояли навколо нього — прямі, спокійні, сплетені в нездоланні, немов тюремні грати. їхні коричневі, оран-жові, золотистооливкові, круглі стеблини мали на собі довгі, то дрібно зазубрені, то з крупними вирізами листки, зігнуті по довжині, як долоня. Інші стеблини, безлисті, розгалужувались на багато дрібних тоненьких гілочок. І всі були усипані то крупними, то дрібними повітряними бульбочками, які трималися, наче вишні, на тонких черешках. Стеблини і листки були вкриті немовби плямами білого моху. Але Павлик уже знав, що це був не мох, а колонії дивовижних тварин — моховаток, схожих чи то на тонкий мереживний узор, чи на майстерний витвір гравера з слонової кістки.

Павлик не міг надивуватися з їх скромної краси. Вони зараз нагадували йому старовинну китайську шкатулку з слонової кістки, всю в ажурних узорах, яку давно колись подарували в Шанхаї батькові в день його народження. Павлик навіть скрикнув від несподіваного спогаду; адже саме сьогодні, двадцять шостого травня, день народження його батька! Павлик завжди з таким нетерпінням ждав цього дня ще задовго до того, як він наступить. Він обіцяв йому стільки втішного і радісного! А тепер забув…

Двадцять шосте травня… Думка про батька, пораненого, самітного, принесла з собою смуток. Але зненацька виникла нова думка. Двадцять шосте травня… Десь недавно Павлик ще з приводу якогось випадку зустрівся з цим числом… Де? Коли? Двадцять шосте травня… Двадцять шосте травня…

Раптом поряд з собою Павлик побачив, як на плесковатому листку водорості заворушилася якась сірувата пляма, випустила лапки і вусики, підняла клешні. Ще мить — і крихітний, але найсправжнісінький краб оливкового кольору, з білою цяточкою на спині, швидко побіг по листку, лавіруючи між стеблинками витончених, але зовсім малесеньких гідроїдних поліпів — кладокорин, — які розрослися лісочком на цьому листку. Маленький черв'як наполовину висунувся в цей час із закрученої черепашки саме па шляху краба. Раніше ніж він встиг шмигнути назад у свою нірку, краб схопив його клешнею, вирвав усього з черепашки, послав у рот.

Порушений Павликом