Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

Гайдуки не сподівалися на таку відповідь. Оба поніміли, не вірячи своїм вухам: цей лайдак, цей ланець сміє ослухатися найяснішого князя? Ослухатися того, перед ким упадає сам король Речі Посполитої?.. Перед ким схиляються посли іноземних держав? На кого моляться магнати, шляхта, прелати, ксьондзи і всеньке поспільство? Один з них держав свічку. Свічка трусилася йому в руках. Гайдуки перезиркувалися в її тремтливому світлі й мовчали, начеб проковтнувши язики.

Морозенко сидів до них плечима.

Полохливо затинаючись, вони зрештою перепитали:

— Що ж нам сказати його ясності?..

— А те, що чули.

— Пане полковнику… Шляхетний пане… — почали вони, не знаючи, як ще більше його величати, — може, ви одумаєтеся? Може, це не останнє ваше слово?..

— Я сказав те, що сказав, — відповів він і пожартував: — Ви, напевно, нагодуєте мною раків, але хіба я подібний на рака?

У дверях довго скрипіли засуви: вартові мовби розучилися їх зачиняти. Вони пішли, але скоро й вернулися. Тепер їх було не двоє, а більше.

Морозенко вступився зі сходинки: внесено двоє м’яких крісел, столик, наїдки і напої, поставлено трисвічника.

«Щось не терпиться Яремі», — подумав в’язень. Тільки й встиг це подумати, як він і з’явивсь. У кунтуші, але без шапки. Повів оком — гайдуки і слуги вийшли: не хотів при них перекинутися з Морозенком і словом, навіть привітатися.

Двері зачинилися, й тоді сказав, ще не ступивши на східці:

— Високий гість не схотів у мою світлицю, що ж, я спускаюся до нього, — і ступив на сходинку.

— Ясний князь помиляється: ця келія — його маєтність. Пан Ярема спускається до самого себе, — відповів Морозенко.

Ці слова не зупинили Ярему Вишневецького. Зійшовши вниз, ставши лице в лице з Морозенком, він твердо подивився на нього, їх чорні очі перетнулись і одночасно опустилися.

— Пане полковнику, я прийшов до вас, щоб виявити свою шану вашій козацькій мужності, вашій хоробрості. Ви один билися зі всім нашим славним королівським і шляхетським військом. Я подаю вам, пане полковнику, свою руку, — і Ярема Вишневецький хвацько простяг свою міцну коротку правицю.

Морозенковим обличчям пробігли тіні: він начеб чогось вагався. Повільно, знехотя подавав руку, добуваючи її з-під гуньки.

— Я тисну вашу, пане Яремо, — руку воїна і ворога.

— Дякую за честь, пане полковнику… Я у своїх володіннях: прошу сідати.

— Можна. Хоч я і засидівся.

Вони посідали один навпроти одного.

— Вино не любить киснути. Чи не так, полковнику Морозенко? Я підіймаю цей келих за вашу ратну доблесть!

— Мені жаль, пане Яремо, але я ніяк не можу сказати цього самого про вас. Погодьтеся: тишком, покрадьки підлізти під човен і перекинути його — це, правда ж, не доблесть, а ошуканство, хитрість? Пити ж мені самому за себе: хвали, кумасю, сама себе, бо нас ніхто не похвалить… — Морозенко осміхнувся й не глянув на кубок.

— Пане полковнику, я знаю: ви не asinus gloriosus[8],— прорік Ярема Вишневецький і надпив зі свого келиха. — Кажете, ошуканство, хитрість?

— А ви, пане Яремо, хіба miles gloriosus[9]?

— Ви мене не збагнули, полковнику Морозенко. Я хотів сказати, що переможців не судять, — почав Ярема Вишневецький, не дивлячись на Морозенка, кидаючи свої погляди по стінах, розглядаючи темницю, й, переводячи мову начеб на інше, запитав: — А вам, мабуть, тут незручно, моторошно, похмуро і холодно?

— Вбувся, пане Яремо. А щоб не було холодно, я позичив гуньку з кістяка. Вона його все одно не зігріє.

— А у вас сидить їдь. Признатися, я розумію вашу злість, ваш сарказм — позбутися батьківського гнізда, позбутися батька, але й ви зрозумійте мене: мені потрібен чинш[10], а не бунтарство. Правда, той Киселиця перебрав міру.

— Киньте, пане Яремо. Пан не скаже — пахолок не плюне.

Ярема Вишневецький знов відпив з кубка.

— Ошуканство, хитрість?.. — кинув він і запитав: — А вам не здається, пане полковнику, що ви повстаєте проти самої долі? Доля ж у нас спільна, одна. Домашні чвари є домашні чвари. Посердимося, помиримося. Дуже вам поміг хан?.. Ми з вами поставлені самою історією стати стіною проти турків і татарів — ми рятівники світу.

— Ощасливлювані?

— Так! — крикнув Ярема Вишневецький, пронизливо подивився на Морозенка і жартував: — А вам, правда, пане полковнику, не холодно в цій гуньці?

— Спробуйте, поміняймося, пане Яремо.

— А ви могли б мати жупан, кирею, навіть булаву.

— Як ви це собі уявляєте?

— Дуже просто: я даю вам полк. Хочете більше — дам більше. Згода?

— Легковажні ж ви, пане Яремо. Заперли мене в льох, трохи полякали, тепер готові шанувати, даєте полк і більше, щоб я його вів, щоб ішов проти Хмельницького. Ви хочете мною розбити Хмельницького, закінчити домашню війну і мною воювати татарву, бо в нас спільна, одна доля, бо ми поставлені історією врятувати світ? Ощасливлювані! Годі, що ви ощасливили народ, обдерши його до нитки! — Морозенко встав і відкинув крісло. — Доля у нас не спільна, не одна: є панська і є холопська. Ми й вас розіб’ємо, і татарві змелеться… Та з ким я балакаю? Зрадник знає бариш, а не честь і славу. Шкода мови.

Ярема Вишневецький слухав уважно, пильно.

— І вам не страшно смерті? — запитав, схиливши голову.

— Смерть, пане Яремо, — моя приятелька: на всі докази вашої розважливості і глузду вона відповідає безжальним: «Ні!»

— Що ж, я