Майк Тайсон - Беззаперечна правда

що якби я слухав його, то «люди допомагали б моїй мамі носити її сумки з покупками, щойно узрівши її на вулиці».

Я не міг упоратися з усім цим тиском. Перед фіналом Кас відвів мене вбік.

– Майку, це реальний світ. Бачиш усіх цих людей? – і він показав на коло чиновників, боксерських представників та репортерів у залі.

– Вони тебе більше не любитимуть, якщо ти програєш. Якщо ти не забезпечиш їм гарне шоу – розлюблять тебе. Раніше я всім подобався. Повір, коли мені було біля п’ятдесяти, молоді красиві жінки ганялися за мною повсюди. Тепер, коли я вже старий, нікому я більше не потрібен».

За десять хвилин до бою мені потрібно було вийти подихати свіжим повітрям. Тедді пішов зі мною.

– Просто розслабся, Майку, просто розслабся, – сказав він.

Але я вже не контролював себе. Я почав істерично плакати. Тедді обійняв мене за плечі.

– Це просто ще один матч. Ти робив це в спортзалі з кращими бійцями, ніж цей хлопець, – спробував він втішити мене.

– Я – Майк Тайсон … – схлипував я. – … мене всі люблять.

Я не міг вичавити з себе жодної путньої фрази. Я намагався сказати, що якщо програю, то більше нікому не буду потрібен. Тедді втішив мене і сказав, щоб я не дозволяв своїм почуттям взяти верх наді мною.

Коли я вийшов на ринг, мій противник уже чекав на мене. Це був білий хлопець висотою 6 футів 6 дюймів на ім’я Келтон Браун. Я взяв себе в руки, зібрав усю свою мужність у кулак. Ми вийшли на середину рингу, щоб отримати інструкції, і я так пронизливо подивився йому в обличчя своїм злісним поглядом, що рефері був змушений відштовхнути мене і дати попередження ще до початку бою. Пролунав дзвінок, і я накинувся на нього. Не минуло й хвилини, як я вже так майстерно бив його, що його тренеру довелось кинути рушник[8]. Тепер я був дворазовим олімпійським чемпіоном серед юніорів.

Після того, як я підняв руку, до мене підійшов телекоментатор і взяв у мене інтерв’ю на рингу.

– Майку, ти, мабуть, дуже задоволений тим, як розвивалася твоя кар’єра дотепер?

– Ну, я можу сказати, що так і є. Я тут б’юсь із дітьми, але мені стільки ж років, скільки і їм, і в мене виходить краще, ніж у них. Я більш дисциплінований. Я перше навчився, як справлятися зі своїми психологічними проблемами, а вже потім тренував фізуху. Це моя моральна перевага перед ними.

– Як ви себе почували наприкінці поєдинку після перемоги над Брауном?

– Я прийшов сюди зробити свою роботу. Не можу сказати нічого поганого про мого опонента. Він добре попрацював. Він був просто трохи не в собі. Я високо оцінюю його зусилля, – сказав я.

Потім я поїхав на схід і заїхав додому в Браунсвіл. Усі в окрузі дивилися по телевізору, як я нокаутував Келтона Брауна. Багато хлопців, які колись знущалися з мене, підходили до мене на вулиці.

«Гей, Майку, можемо тобі якось допомогти? Дай мені знати, якщо я зможу що-небудь для тебе зробити,» – говорили вони.

Раніше вони надирали мені дупу, а тепер цілують її.

Але насправді єдиною аудиторією, уваги якої я шукав, була моя мама. Мені хотілося поділитися з нею своїм ентузіазмом.

– Мамо, слухай, я – найкращий у світі боєць. Немає на світі людини, яка могла б перемогти мене, – сказав я.

Моя мама жила в цьому сирому, старезному, похилому багатоквартирному будинку. Вона просто дивилася на мене, коли я говорив про себе, як про Бога.

– Ти пам’ятаєш Джо Луїса? Завжди знайдеться хтось краще, синку, – сказала вона.

Я подивився на неї у відповідь:

– Зі мною такого ніколи не трапиться, – холодно відказав я. – Я той, хто краще за всіх інших. Саме так.

Я говорив це на повному серйозі, тому що вірив цьому всією душею, після всього того промивання мені мізків Касом. Моя мати ніколи раніше не бачила мене таким. Я завжди був підступним і дивився на світ з-під лоба. Тепер у мене були гідність і гордість. Раніше від мене тхло травою або спиртним. Тепер я мав накачане тіло і виглядав бездоганно. Я був готовий битися з цілим світом.

– У всьому світі немає людини, яка могла б перемогти мене, ма. Ось побачиш, твій хлопчик стане чемпіоном світу, – похвалився я.

– Синку, ти маєш бути скромним. Ні, ти нескромний, ти нескромний… – захитала вона головою.

У мене була з собою моя маленька сумочка, і я дістав із неї вирізки фотографій, де мені вручали золоту медаль, і простягнув їх їй.

– Ось, мам. Почитай про мене

– Я прочитаю пізніше, – сказала вона.

Решту ночі вона не розмовляла зі мною. Вона просто щось бурмотіла. Вона просто дивилася на мене з тривогою, немов запитуючи: «Що ці білі люди роблять з тобою?»

Тож я повернувся до Кетскіллу, почуваючи себе на вершині світу. Там я був розбещеною дитиною з вище середнього класу. Через кілька місяців після цього Кас сказав мені, що моя мати захворіла. Він не став вдаватися до подробиць, але мій соціальний працівник дізнався, що у моєї матері був рак на останній стадії. Того самого дня, коли Кас розповів мені про це, мені подзвонила сестра.

– Піди провідай маму, – сказала вона. – Вона погано себе почуває.

Я був у матері кілька тижнів до того, як мені подзвонила сестра, і знав, що у мами трапився інсульт і її око з одного боку було ніби опущене, але я не знав нічого про те, що у неї рак. Єдиний рак, про який я знав, це хіба знак гороскопу, під яким я народився. Я знав, що щось не так, але не знав, що це має якесь відношення до смерті.

Проте, коли я потрапив до лікарні, на мене чекав сильний шок. Моя мати лежала на ліжку і стогнала, будучи у повному заціпенінні. Було боляче навіть просто дивитися на неї. Її очі запали, шкіра туго обтягувала череп, і вона вся була надзвичайно худою. Простирадло звалилося з неї, і з-під нього було видно частину її оголених грудей. Я поцілував її і поправив ковдру. Я просто не знав, що мені робити. Я ніколи не бачив нікого, хто б страждав на рак. Схожі сцени я бачив лише в фільмах, тому й очікував щось на зразок: «Що ж… люблю тебе, але тепер настав мій час… Бувай, Джонні!» Я думав, що в мене буде можливість поговорити з нею і сказати «Прощай!» перед тим, як вона помре,