Борис Опанасович Комар - Векша

як і треба. Хоча й знає: надіятися йому на волю вислуговану — це те саме, що сподіватися з жука меду їсти.

Ні, він про інше думає. Хоче довіру здобути в царських служок і ратних мужів, щоб ті не боялися випустити його за мури кам’яні. Гадає, що гостей руських таки колись побачить чи вість їм дасть про себе. Не залишать тоді вони його тут. А може, й самому пощастить утекти. Вже й монеток кілька втаїв од товариства, зашив у поясок — знадобляться.

Було якесь свято тамтешнє.

На великому трав’янистому полі, що іподромом у греків зветься, затіяли ігрища різні ратні. Метали списи в ціль, боролися, стрибали, хто вище, бігали, хто швидше, кіньми наввипередки скакали. Найспритніших схвальними вигуками зустрічали, квіти їм кидали, давали дарунки.

Векша також грав у ті ратні ігрища. В бігу його хоч і обігнали, і стрибнув він не найвище, зате побороти жоден не зміг і списа ніхто ліпше не кинув. Метнув у дошку товстелезну, на якій коло було позначене, то спис у самісінькій серединці кружала пробив дірку.

Звеліли йому іще попробувати. І знову він попав у те саме місце.

Аж ревіли, аж скаженіли всі від захоплення.

Ще більше після того стали хвалити Векшу ратні мужі. А перегодя навіть чатувати царські тереми послали.

Отоді вже Векша ніби в справжнісіньку казку попав.

Тереми величезні й височенні. Захочеш угледіти верх, треба голову задирати й шолом притримувати, щоб не спав. Вікон багато і всі крицевими прутами для чогось оббиті. Певно, аби ніхто не заліз через них усередину. Стіни помальовані ромейськими богами й святими. То бородаті чоловіки, то засмучені жінки з маленятами на руках, то повнотілі діти з пташиними крилами. В кожного круг голови коло, як сонце золотисте, сяє. У дворі між теремами стежки широкі камінням барвистим, наче килимом, вистелені, ступити на них боязко; квіти, дерева незвичайні ростуть, водограї струмені дужі з пащ звіриних до півнеба викидають.

Там Векша вперше побачив і самого володаря ромейського — царя Романа[51].

Якось чатував біля Великого терема, в якому жив цар. Привели старші мужі гвардійців[52], поставили їх перед головним входом у два ряди. Сюди ж збіглися й служки царські, дідок-варяг причимчикував.

Невдовзі відчинилися двері, сріблом ковані. Гвардійці відразу виструнчилися й заціпеніли, мов ідоли дерев’яні. І мужі та служки стовпами тут же застигли.

Догадався Векша: царя ждуть.

Думав, що самого Перуна вгледить, аж воно вийшов непоказний собою чоловічок у хламиді пурпуровій довгій. На ньому шапочка кругла золочена, чревії квітами та хрестами розшитії.

Охорона лишилася нерухомою, а служки всі й дідок-варяг з ними попадали ниць. Ніхто й не писне, лиш чути було, як шелестіла на цареві хламида та чревії по кам’яній підлозі човгали.

Кволий, зажурений, не глянувши ні на кого, подибав цар у сад. А вже потім за ним і охоронці рушили.

Очам своїм не вірить Векша — чого б то йому в славі, в пошані такій невеселому бути?..

Ромеї дуже любили розважатися різними ігрищами-змагами, а найбільше кінними перегонами на легких парокінних колісницях, і часто влаштовували їх на іподромі, неподалеку Великого терема.

У Царграді було аж чотири об’єднання багатих городян, які виставляли на перегони коней і наїзників. Усі вони мали свої стайні, своїх впливових захисників, своїх прихильників, а також і свої власні назви. Назви об’єднанням давали за кольором їхніх колісниць. Голубі колісниці — голубе об’єднання, зелені — зелене, білі — біле.

Чатівники-вої, неодмінні учасники перегонів, завжди виїжджали на червлених колісницях. їхнім захисником і наставником був царів син Феофілакт, якого Роман зробив у шістнадцять літ патріархом[53], другим після себе мужем усієї Греччини. Феофілакт більше цікавився кіньми і кінними перегонами, ніж діянням духовенства і храмів. Для кожних перегонів наставник сам добирав коней і наїзників. І якщо котрийсь із воїнів виправдовував його сподіванку, здобував у змагах перемогу, Феофілакт радів, мов дитя, і щедро того обдаровував.

Правда, ромеї обдаровували й славили всіх переможців у перегонах. Кращих наїзників у Царграді знали й дорослі, й діти. Про них співці складали пісні, мудрі думці писали в книгах. Царі й ті шанували, іноді навіть запрошували на свої трапези.

Векша давно, відколи став чатувати царські хороми, також правує парокінною колісницею на ратних ігрищах, проте його ще ні разу не посилали на привселюдні перегони. Коні в нього були молоді, неприборкані, часто капризували, та й сам він, звісно, ще не вмів як слід ними владати.

Але з часом усе змінилося. Постатечнішавши, звикнувши до лагідного господаря, коні втихомирились, упокорилися. Векша також дещо втямкував, навчився, як вести ті перегони. І ось на останніх ігрищах він несподівано випередив геть усіх суперників-воїв, подивувавши тим і ратних мужів, і наставника. Феофілакт, похваливши Векшу, пообіцяв виставити його в наступних іподромних змагах.

Як здавна заведено, перші виїхали на широке поле іподрому червлені колісниці. За ними — голубі, потім зелені й білі. Від кожного об’єднання по п’ять.

Довкола поля вкопано безліч довгих лав, на яких сиділа сила-силенна люду. Біля виїзду стояли клітки з дикими звірами — левами, тиграми, вовками.

“Навіщо їх там поставили? — думав Векша. — Невже для того, щоб полохати коней ревом і гарчанням? А може, людям для розваги? Мабуть, для розваги”.

Колись понад полем, розповідають, був широкий і глибокий рів з водою, а в ньому плавали дивовижні чудовиська — величезні, більші за людей, зубаті ящірки, річкові коні, свині-риби. Тепер тут уже цього немає, лише ото клітки із звірами стоять.

Цар із своєю ріднею теж майже