Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

отак рано, попереджати нас. — У його голосі почулися докірливі нотки.

— Пробачте. Я сам незчувся, як опинився тут. Ну й вирішив посидіти, погомоніти, порадитися з нею… Коли мені було важко, частку горя вона брала на себе, додавала мені снаги, допомагала порадами. Вона й сьогодні допомогла. Наказала не здаватися, не занепадати духом.

— Знову щось трапилося? — занепокоївся сусід.

— А Хашим хіба не розповідав тобі?

— Ні, він нічого не казав.

— Ну от і добре, що не розказав. Буде час, про все дізнаєшся, друже. Добряче мене вчора в дурні пошили! Тут, звісно, не обійшлося без руки Адила Аббасова, віддаю йому належне: підступний, як шакал, пройда! Що ж, боротися, то саме з такими боротися!» Не люблю ворога, що ладен шаснути в кущі від першого-ліпшого шереху. Хіба то ворог — бабуся, яка насінням торгує? Тут ураз жирком обростеш, зледачієш, правда ж, товаришу сержант?

— Так точно, товаришу полковник! — виструнчився я. — Ті, що продають курт[13], теж не злочинці.

Отак гомонячи, ми й не помітили, як дійшли додому. На сніданок тітонька Лутфі спекла коржів з вишкварками, принесла свіжої сметани. За столом не змовкали сміх і жарти. Салімджан-ака завжди ставав таким, коли приймав якесь рішення: веселим, бадьорим, цілеспрямованим. Потім рушили на службу. Полковник крокував швидко, сягнисто, так що я майже бігом насилу встигав за ним. Перехожі проводжали нас поглядами, видно, думали, щось сталось, так ми поспішаємо.

Увійшовши до кабінету, полковник попрямував до сейфа, вставив ключ у замок… І вмить, ніби від удару струмом, відскочив назад.

— Сейф відчинено, Хашимджане!

— Що?! — Я ніби приріс до підлоги.

— Стривай, стривай, адже тут… документи зникли!

— Які документи?

— Усі документи по кафе «Сама втіха». Вони були в жовтій папці. А якраз її і немає. Біжи, клич людей!

Вкрай схвильований, я вибіг у коридор. Першому, звичайно, повідомив про те, що сталося, начальнику відділення полковникові товаришу Усманову. Звістка, яку я приніс, вразила його так, як і Салімджана-ака. Потім я зайшов у парткабінет, до Каромат Хашимової. Це була єдина людина, яка більш-менш спокійно сприйняла моє повідомлення.

Повернувшись у відділ, я побачив, що в приміщенні повно людей. Салімджан-ака лежав на дивані, простягнувшись на весь свій зріст. Обличчя біле, як крейда, одна рука безсило звисла… Невже… невже я втратив людину, яка дорожча мені за рідного батька?!

— Салімджан-ака!.. — тільки й спромігся промовити я: до горла підступив гіркий клубок.

ЧАСТИНА II
ПО СЛІДАХ ЖОВТОГО ДИВА
Скарб директора Аббасова

І от я повертаюсь із кишлаку. В моєму чемодані лежать дві банки сметани, шість грон винограду, вісім листкових коржів, пригорщ джиди[14], пригорщ сушених персиків і трохи сушеного урюку. Все це дала мені улюблена моя бабуся й звеліла віднести в лікарню Салімджану-ака.

— Сиди біля нього в узголів'ї, не відходь ані на крок, — якнайсуворіше наказала вона. — Цей полковник тобі як другий рідний батько, тримайся його якомога, і він зробить з тебе людину.

З кишлаку я повертався загалом задоволений. Дуже приємно було зустрітися з дорогими моїми татом, мамою, любими сестричками. Ох і скучили вони за мною: геть зацілували, досі щоки болять, ніби терли їх наждаком. Одне погано, не пощастило зустрітися з вірним другом Закіром. Якраз перед моїм від'їздом його вирядили в обласний центр на нараду передових доярок. Щоправда, нарада закінчила свою роботу, коли я ще був у кишлаку, і Закір негайно вирушив додому. Але дорогою заснув у автобусі, і той повіз його назад. Так і не довелося побачитися цього разу.

Вийшовши з машини на автобусній станції, я вирішив випробувати свою дорогоцінну чарівну шапочку. Чи не втратила вона свою силу… Ось надів на голову, промовив магічні слова: «Угорі небо, внизу земля, виконай моє бажання, шапочко моя. Зроби мене невидимим». І тої ж миті став невидимим.

— Здрастуй, шапочко моя!

— Здрастуй, дорогий Хашимджане!

— Ти чекала мене, шапочко моя?

— Всі очі видивила, Хашимджане.

— Мені знову потрібна твоя допомога, дорога.

— Якщо для доброго діла, Хашимджане, сили не пошкодую.

— Я хочу викорінити злочинність, шапочко моя. Ні більш, ні менш.

— Я готова допомагати тобі, Хашимджане.

— Як по-твоєму, з чого мені краще починати?

— Іди по слідах отого самого… «бідолашного директора», мій безжурний друже.

— А ти вже про все знаєш?.. Дякую, дорога.

— Немає за що.

Саме так, з цього й слід починати. Поплювавши на долоні, я потер руки на щастя — і подався додому. Залишивши чемодан з подарунками Лутфі-хола, попередивши у відділенні, що живий-здоровий, приступаю до роботи, пішов прямісінько в кафе «Сама втіха».

Було вже досить пізно, і двері славетної харчової одиниці були зсередини зачинені на гачок. Але ж для мене тепер немає перешкод! Кухарі прямували в закуток директора для звіту. Певна річ, я теж пристав до них.

— Скарги були? — одразу запитав Аббасов.

— Де там! І писнути бояться! Знають, що скаржникам усі зуби повиймаємо і в руки на згадку віддамо, — нахабно посміхнувся один кухар.

— Правильно, — похвалив Аббасов. — Робіть і далі в цьому ж дусі. Збори вважаю закритими.