Павло Федорович Автомонов - Галка

язика б позбувся: така сила велика удару в момент розкриття парашута. Аж не вірилося, що мою вагу витримають парашутні стропи! Мариться, що парасоль відокремиться, як шар повітряний від гондоли в катастрофі, й полетить кудись, підхоплений потоками вітру, а десантник — каменем униз.

Та купол над головою. Ніби застиг на місці. І на серці полегшало. Ніби під ногами якийсь грунт.

Так тривало кілька миттєвостей. Дедалі відчувалося нестримне падіння униз. Вже й вітер посвистує. Я то дивився на засніжену землю і на клуню, якої чомусь не було на карті, коли шукали орієнтири в Ленінграді. Ще поглядав на літак, з якого вже вистрибнуло троє парашутистів. А де ж інші двоє? Нема. «Дуглас» поніс їх далі. Пілоти таки не впоралися і збиралися розвернути машину на трете коло. Такого десантники не передбачали…

Унизу дерева і галявина. «Не занесло б на сосну!» Я вхопив ліві стропи обома руками. Парашут став мовби сторч, різко падаючи вертикально. Підгинаючи ноги в колінах, я пронизав кучугуру снігу і, вдарившись об мерзлу землю, упав на бік.

Стало тихо, неначе на дні. Мені позакладало вуха. Схопився на ноги і звільнився від парашута. Потім згріб його і поклав під дерево. Вийняв з кобури пістолет і перевів дух.

У небі ревів «дуглас», заходячи на трете коло…

Частина друга
ПЕРШЕ ВІДРЯДЖЕННЯ


1

Дивізія, в якій воювали після запасного полку Охріменко з Овчаренком і Мамонько з Непраном, займала позиції поблизу Синявино. Земля ця була відбита у німців у січні 1943 року і стала отим восьмикілометровим коридором, у якому зустрілися війська Ленінградського і Волховського фронтів, прорвавши блокаду на південь і схід від Шліссельбурга. Земля непривітна, з понівеченим лісом, що нагадував величезне кладовище дерев, з постесуваними вершинами, з обпаленими гілками й стовбурами.

У серпні й вересні підрозділи 67-ї армії раз у раз вимагали поповнення, бо їм доводилося вести наступальні бої, щоб захопити Синявино і висоти поблизу, щоб звести нанівець плани німців штурмувати Ленінград, нарешті, щоб не дати німцям відтягти звідси дивізії на інші ділянки німецько-радянського фронту, зокрема на Україну, де відбувалася вже битва за Дніпро, за плацдарми на правому березі великої слов'янської ріки.

Та була у командування Ленінградського фронту ще одна причина вести активні дії з «коридора», здобутого минулої зими. Штаб генерал-полковника Говорова прагнув змусити повірити командуючих 18-ю армією генерала Ліндемана і групою військ «Норд» фельдмаршала Кюхлера, що радянськими військами вже промацується міцність глибоко-ешелонованої оборони у напрямку залізничних станцій Ульяновка і Тосно на Октябрській магістралі, куди й спрямуються головні стріли удару ленінградських військ. Та ще Тосно було більмом на оці у ленінградців, бо звідти німці вдень і вночі обстрілювали місто гарматами калібру 240 міліметрів.

Поповнення із запасного стрілецького полку терміново прибуло на передову. Діставшись до окопів, солдати стали чекати на команду: «В атаку!» Командування 30-го гвардійського корпусу, до складу якого входила їхня дивізія, будь-що цього дня прагнуло здобути Синявино. До сигналу залишалися хвилини. Солдати виливали воду з чобіт, перевзувалися, оджимали на колінах штанів і на ліктях гімнастерок воду, бо вже довелося не лише йти, ай повзти до траншей переднього краю.

— Ці болота, братішки, господь бог робив уже в суботу, за годину до півночі. Танкам тут не розвернутися. Вся надія на піхоту! — мовив задумливим голосом мічман Непран, прикурюючи у якогось солдата.

— Не те, що на Україні. Там цілі танкові армії. І в кожній по три танкових корпуси. А тут на фронті лише окремі танкові бригади. А в цьому полку, мабуть, і зовсім танків нема, — з жалем промовив старший сержант Мамонько.

— Думаєш, там легше? — запитав Охріменко. — По кілька тисяч танків під Бєлгородом сходилися броня на броню. Бачив кінохроніку? Степ, уся земля в огні. Води нема з чого напитися. А тут… — вилив грязюку з чобіт.

— Теж мені невидаль — води нема!.. Мічман Непран і без повітря може животіти!

В цю мить за спинами в солдатів ударили гаубиці, за-фуркали «катюші», завили міномети. Над головами засвистіли снаряди і міни, що понеслися на ворожі укріплення і траншеї. Від командира роти надійшло повідомлення, що артпідготовка буде чверть години.

— Зате на нашому фронті артилерії багато. Сам командуючий фронтом генерал-лейтенант артилерії… — сказав Овчаренко.

— Віднедавна Говоров уже генерал-полковник! — уточнив старший сержант Мамонько, здригаючись і притискуючись до брусованої стінки окопу, що ще вчора був німецьким. — А ваш дружок десь зараз за тридев'ять земель від фронту «покльовує» собі, як курка пшоно, морзянку на своїй рації…

— Чого ж не попросився поїхати й собі?.. — запитав Овчаренко. — Ти ж тямиш у шифруванні. Це вже від мене й Охріменка там користі, як з козла молока…

— Скрізь гарно, де нас нема! — відловів Охріменко.

— Мамонька ще б і не взяли! — розсудливо мовив мічман Неп ран.

— Чому це не взяли б? — подивився Мамонько на мічмана, як на свого ворога.

— Тебе заздрість розпирає навіть до танкістів, до тих автоматників, що на броні сидять, до парашутистів. Побував би на їхньому місці!..

Мамонько не відповів, хоча й хотів сказати, що гіршого становища у солдатів, у якому перебували зараз вони, не буває на війні. Це вже поріг до пекла! Почали відповідати і німецькі батареї. Ось снаряд садонув поблизу у самий окоп, засипавши грязюкою відділення мічмана