Анатолій Георгійович Олексин - Дуже страшна історія

інколи дідусь (по маминій лінії) приходив до нас у гості, як казали, «з молодою дружиною», а бабуся (теж по маминій лінії) приходила з своїм «молодим чоловіком», який був старший за неї років на п'ятнадцять. Ми завжди зустрічали їх дуже радо. Єдине, за чим треба було стежити, — це щоб бабуся з чоловіком і дідусь із дружиною не приходили одного й того ж дня, тобто, як казав Костя, «щоб не зустрічалися». Я поцікавився якось прабабусями й прадідусями, — виявилося, що вони також жили на світі довго. Тепер залишалося мріяти тільки про те, щоб лікар, який виступав по радіо, не помилився: я покладав на спадковість великі надії! Я дуже хотів, щоб мама й тато завжди були здорові…

А ще я чув, що діти переносять будь-які хвороби значно легше, ніж дорослі люди. І коли мама чи тато хворіли, я сумував через те, що хвороби всередині сім'ї не можна розподіляти на власний розсуд: я б охоче брав на себе їхні грипи, ангіни, спазми судин. І навіть камені, які десь відкладалися в тата, я б, не вагаючись, узяв і «відклав» де-небудь у себе.

Я знав, що в дорослих від хвилювання підвищується тиск, судини звужуються і відбувається ще багато такого, чого зі мною ніколи не бувало. Одне слово, ми вчасно подзвонили!

Усі дивилися на мене так, немовби хотіли слідом за Наташею сказати: «Спасибі, Алику!..»

І хоч усі наші батьки були вже спокійні, мені здалося, що телефон ми використали не до кінця.

— Давайте подзвонимо кому-небудь з товаришів? — запропонував я.

Почали з Парамонова. Це була людина років дванадцяти з половиною, не більше. Екзальтованість була його яскравою особливістю. Він міг зробити слона не тільки з мухи, а навіть і з комара.

Я знав, що, коли подзвонити Парамонову, він роздзвонить про цей дзвінок на всю школу.

— Парамонов, — проказав я в трубку ледь приглушеним, таємничим голосом. — Привіт тобі просто з старої дачі!

— Ви ще там?

— А де ж нам бути?

— От здорово! З Нінель Федорівною?

— Ні, абсолютно самі.

— Навіть не віриться!

— Приїжджай подивися!..

— Самі в усій дачі?

— Авжеж. Вона цілком у нашому розпорядженні.

— Ну й здорово!

— Ми повернемося пізньої ночі.

— Не може бути!

— Подзвони до мене додому й перевір у батьків. Або до Покійника. Адже батьки неправду не скажуть!

— Чому ж так пізно?

— Ми сиділи в підвалі.

— Довго?

— Чотири з половиною години. А може й більше.

— Ну й здорово! Що ви там робили?

— Розкривали страшну таємницю.

— І розкрили?

— Так, ми розкрили. Таємницю скелета!

— Кого?

— Скелета, скелета… Не дивуйся!

— Справжній скелет?

— А ти думав — іграшковий?

— Чий?

— Важко сказати з абсолютною точністю. Ми не були з ним знайомі…

— Ви в тій самій дачі? Яка описана в повісті? Ну, в тій, у якій зник чоловік!

— Ми теж могли зникнути. Але ми боролись!

— Їх було багато?

— Один чоловік.

— Тільки один? А вас — цілий літературний гурток!

— Якби ти бачив його, ти б зрозумів… Але ми перемогли. Тепер він покараний і перебуває в ув'язненні. Ми посадовили його в підвал!

Потім ми почали дзвонити й іншим своїм однокласникам.

— Слухайте стару Дачу! — говорив я. Або так: — На проводі — стара дача! Ми повернемося пізньої ночі…

Нам заздрили і тому сумнівалися…

— Мабуть, сидите вдома?

— Можете перевірити у наших батьків. Адже батьки неправду не скажуть!

Щоб не здатися Наташі в чомусь нескромним, я говорив: «Ми боролися… Ми розгадали… Ми посадовили в підвал…» Хоч насправді боровся з Племінником я сам і я сам загнав його в підземелля. «Хай для своїх однокласників я залишатимуся поки що безіменним героєм, зате для Наташі назавжди залишуся скромним і чистим!» Ця думка мене втішала.

— Хіба нам не час іти на станцію? — спитав Покійник.

— Вже час, мій друже, час! — зітхнувши, відповів я: ми ще не встигли обдзвонити всіх — у нашому класі навчалося сорок два чоловіки.

Час ми ще мали, але сумніви мене квапили: «А що, коли я знову щось наплутав? А якщо електричка прийде раніше, ніж слід?»

— Побігли! — сказав я. Ходити ми того дня взагалі розучилися.

— Але спершу треба випустити з підвалу Племінника, — сказала Наташа.

— Навіщо його випускати?

— Щоб він там не вмер.

— О, яка ти добра! — вигукнув я і притис руки до грудей.

— Хай сидить «за гратами, в темній в'язниці сирій», — сказав Покійник. — Хіба він не заслужив кари?

— По-моєму, він своє відсидів, — сказала Наташа. І глянула на годинник.

— Ми сиділи значно більше, — заперечив я. — Хоч нічим не завинили. Чому ж він повинен сидіти менше, ніж ми?

Мені не хотілося їй заперечувати. Виконувати будь-яке її бажання — ось що було моєю мрією! «Але ж як нам його випустити? У який спосіб? — подумки міркував я. — Здається, звільнити його в підвалу ще важче, ніж загнати туди!»

Ми вийшли з кімнати й стояли біля сходів: вони вели просто до залізних дверей, які вели просто в підвал.

— Адже він не сам… Це ж я, — тихо почав Гліб.

— Мовчи! — Грізним шепотом я закрив йому рота: ще тільки бракувало, щоб він признався й сам усе розкрив. Ні, це мав зробити я, Детектив!

— Наташа має рацію, — сказав добрий Принц Датський. — По-моєму, племінник Григорій уже усвідомив… Сидить тихо.

Саме в цю мить з підвалу долинуло: