Михайло Федотович Слабошпицький - Українець, який відмовився бути бідним

class="book">Нам за життя в так званому соціалізмі повсюдно повторювали: марксистсько-ленінське вчення всесильне, бо воно – правильне. Так, це справді сильне вчення, але – іншим. Закладені в ньому імперативи популізму завжди приваблюватимуть багатьох тих, кого роздирають суперечності між «хочу» й «можу», кого підігріває прагнення поживитися за чужий рахунок. Як же тут устояти перед такою можливістю? От і з'являються переконані й послідовні «експропріатори», які з усіх сил намагаються підняти маси на боротьбу за «соціальну справедливість».

Відомий такий анекдот з часів жовтневої революції. Графиня посилає служницю довідатися, чого хочуть більшовики. Служниця приносить відповідь: вони хочуть, щоб на світі не було багатих. Графиня дивується: ми хочемо, щоб на світі не було бідних, а вони…

Соціалізм сповідує рівність усіх (за винятком партолігархії) на рівні бідності. Яцик оповідає, що бацила таких настроїв почала було поширюватися (не без допомоги тамтешніх комуністів) і в канадському суспільстві. Потім якось затихло. Але я певен: час од часу це відроджуватиметься в різних соціальних середовищах, оскільки таке вчення пробуджує чи не найгірші струни душі, а людина ніколи не буде досконалою. Одні народжуватимуться з талантами, з жадобою самоствердження, інші з споживацьким синдромом. Такий закон природи.

Живучи в полоні радянських пропагандистських стереотипів, ми довго вірили, що держава може бути багатою в той час, як основна маса її населення – бідною. Така ситуація видавалася нам цілком природною, оскільки ми, по-перше, не знали справжніх масштабів своєї бідності, а по-друге, перебуваючи за «залізною завісою», не мали навіть приблизного уявлення про стан речей у тому суспільстві, яке в нас зневажливо називалося капіталістичним. Ми були свято переконані: трудящий люд там задихається в ярмі неволі і вельми заздрить нам, яким випало щастя жити в «оплоті свободи й демократії». Та аберація свідомості наших людей, гадаю, ще довго цікавитиме історію і соціальну психологію, даючи неоціненний матеріал для досліджень особливостей соціальних збочень і масового ідеологічного психозу, хрестоматійно виразних у тоталітарно-охлократичних суспільствах.

Яцик після кількох поїздок в Україну це добре розуміє. Співчуває: з такою інерцією в свідомості людей нелегко сприйняти відразу нову шкалу цінностей (нову, оскільки за сім з лишком десятиліть у нас виросло кілька поколінь), але водночас із гіркою іронією зауважує: ми, українці, – аж надто повільний народ і нині ще раз це підтверджуємо. Треба б уже гуртом, громадою активніше доходити до розуміння суті речей. Є той сумний досвід, який треба рішуче відсікати. Без такої вівісекції наше соціальне одужання – питання проблематичне.

…Як переконує читача відомий канадський гуморист Стівен Лікок, поміж багатих йому так і не пощастило зустріти жодного щасливого чоловіка. Кожен заможний (який дивний збіг обставин) на час знайомства з письменником перебував у складному матеріальному становищі. Один перевищив кредит у банку на кілька десятків тисяч, тепер доведеться продавати кілька акцій, щоб погасити борг. Другий завжди був сумний, оскільки постійно думав, що його багатство – зовсім не багатство порівняно зі статками його родича в Англії. Третій ніяк не міг заспокоїтися від невигідного для себе порівняння з Рокфеллером… Читаючи все те, бідна, наївна людина (а особливо ж якщо вона позбавлена почуття гумору), певно, думала: «Мені б їхні клопоти й прикрощі!»

Гумор гумором, але й у серйозній літературі -особливо ж у творах критичного реалізму – живуча традиція зображувати багатих неодмінно нещасними. Якщо убогому в романах багатство уявляється вінцем бажань, стає метою всіх пожадань, то досягнення його (принаймні в художній літературі) розчаровує: і це, мовляв, уявлялося мені найбільшим щастям у житті?

Не знаю, бо не мені судити, – може, в тому і є певний сенс. Але, віриться, незаперечне одне: людина завжди невдоволена тим, що вона має, і прагне більшого. Досягнута мета – вже не мета. Очевидно, в цьому є якийсь складний психологічний закон.

Однак для всього на світі є критерії. І якщо ті універсальні критерії застосувати до Петра Яцика, то він має всі підстави вважати себе набагато щасливішою людиною, аніж змальовані Стівеном Лікоком, оскільки його не спалюють їхні комплекси. Є в ньому щось таке, що не дозволяє піддатися тим вірусам, які стають знахідками для сатириків.

Петро Яцик – вдячний матеріал передовсім для тверезих аналітиків. А щодо гумору, то Яцикові його не бракує. Цілком може поділитися ним навіть і з гумористами.

УКРАЇНСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ ЗА ПЕТРОМ ЯЦИКОМ

Нещасливе географічне положення, сприятливі дані природи і хаотична мішанина різних рас витворили в мешканцях України надмірну, часто пристрасну чутливість, якої не видержують ослаблені легкою боротьбою за фізичне існування і причинами політичного характеру воля та інтелігентність.

В,Липинський,

Листи до братів-хліборобів.

Власне, ця тема в нього присутня повсюдно, про що б не говорив.

Бізнес, політика, історія, спосіб життя й особливості мислення – все те він узагальнює й зводить до знаменника української ментальності, пояснюючи нею багато того, що з нами відбувалося чи відбувається сьогодні.

Він говорить про нас, українців, без жодного пієтету, з єретичною зухвалістю проголошуючи присуди, які, здавалося б, набагато природніше звучали б з уст наших ворогів. Українці, як відомо, народ вразливий. І будь-яке критичне зауваження на свою адресу ми сприймаємо вельми емоційно, ба навіть хворобливо. Звичайно, багато що тут іде від того, що нас так довго упосліджували, духовно й матеріально обкрадали, нищили фізично й поширювали міф, що ми -неповноцінна в багатьох розуміннях нація. Пристрасно заперечуючи цю злобно антиукраїнську доктрину, ми часом втрачаємо дорогоцінне чуття міри й переходимо до відвертої апології навіть там, де могли б помовчати й спробувати критично глянути на себе. Немає в нас тут упевненості, рівноваги. Все перекоси то в той, то в той бік.

Поінколи ми, ще навіть не дослухавши до кінця суті засторог щодо нашого менталітету, цитуємо у відповідь слова осанни рідному народові, написані його найвидатнішими синами. І навіть самі забуваємо, що , є в Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Пантелеймона Куліша не тільки дзвінке, схвильоване славослів'я на адресу рідної людності.

Чому на різних етапах історії