Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

сюди вперше, то, перше ніж сісти до столу, потягнув Робера у куток і при всіх, але так, щоб чув лише він, сказав:

— Робере! Зараз не час і не місце про це говорити, але я вас затримаю на одну секунду. Я все забував спитати про це в казармі: у вас на столі світлина дукині Ґермантської?

— Авжеж! Це моя добра тітка.

— Ах, і справді, який я дурний! Лишенько, адже я це добре знав, тільки з голови вилетіло! Але ваші приятелі, мабуть, нетерпеливляться, тож говорімо коротко, а то вони дивляться на нас, чи відкладімо до іншого разу, менше з тим.

— Дарма, дарма, вони почекають.

— Ба ні, я не хочу бути неґречним, вони такі милі зі мною, зрештою, справді, менше з тим.

— Ви знаєте нашу хорошу Оріану?

Оце «хороша Оріана», — так само, як коли б він сказав «добра Оріана», — аж ніяк не означало, що Робер вважав дукиню Ґермантську справді доброю. В таких випадках «добра», «хороша», «славна» лише посилюють слово «наша» і є рисами людини, яку знають обидва співрозмовники і з якою виникає клопіт: як мовити про таку людину з тим, з ким вона не дуже близька. «Добра» — це щось ніби прикладка, вона дозволяє виграти час, оговтатися і сказати: «Ви часто з нею бачитеся?», або: «Ми вже вік із нею не здибалися», або: «Я бачив її у вівторок», або: «Вона вже не першого молоду».

— Ви навіть не уявляєте, як мене вразило, що у вас її фотографія, бо ми мешкаємо тепер у її домі, мені розповідали про неї дивні речі (я розгубився б, аби мене спитали, які саме), і вона мене дуже цікавить, з літературного погляду, ви мене розумієте? Як би це висловитися, з бальзаківського погляду. Ви такий розумний, ви розумієте мене з півслова, але годі вже, бо ваші приятелі подумають, ніби я людина зовсім невихована!

— Де там, нічого вони не подумають, я їм сказав, що ви щось неймовірне, і вони куди більше бояться вас, ніж ви їх.

— Ви дуже люб’язні зі мною. Ну, гаразд: дукиня Ґермантська не знає, що ми з вами знайомі, правда?

— Хто зна, я її не бачив від самого літа, бо не був у Парижі з часу її повернення.

— Ось що я хочу вам сказати: мені присягалися, що вона вважає мене за цілковитого ідіота.

— Навряд: Оріана в небесах не літає, але, зрештою, не дурненька.

— Бачте, мені зовсім не залежить, щоб ви афішували мою приязнь до мене, бо я не марнославний. Отож я шкодую, що ви так мене вихваляли перед своїми приятелями (до яких ми підемо за хвилину). Зате якби ви навіть із певною пересадою сказали дукині Ґермантській, як ви до мене ставитеся, то справили б мені велику втіху.

— Та я з дорогою душею. Якщо тільки йдеться про це, то вволити вашу волю можна завиграшки. Але невже для вас так важить її думка? По-моєму, вам на це начхати, у кожному разі, про це ми можемо побалакати й віч-на-віч, і привселюдно, а розмовляти стоячи для вас стомливо, та й незручно, нам з вами ще випаде нагода побути сам на сам.

Але, власне, цій невигоді я й завдячував свою розмову з Робером; присутність сторонніх виправдовувала моє затинання та белькотання, що давало мені змогу легше прикривати брехню про те, ніби я забув, що мій приятель покревний із дукинею, а Роберові я не давав часу з’ясувати в мене, з якої речі я прагну, аби дукиня Ґермантська знала про «нашу приязнь, знала, що я інтелігентний тощо, — мене ці питання збентежили б, і я не міг би на них відповісти.

— Робере, при всій вашій тямущості, дивно, як ви не розумієте, що не треба довго метикувати, що дає приятелеві втіху, а треба просто це зробити. Я, коли б ви попросили мене про що-небудь у світі, — а я був би навіть радий, якби ви про щось попросили, — запевняю вас, я не домагався б від вас пояснень. Річ уже не лише в моїх прагненнях, мені не залежить на знайомстві з дукинею Ґермантською, але мені годилося б, аби перевірити вас, сказати, що мені хочеться пообідати з дукинею Ґермантською, і я знаю, що ви мені б цього задоволення не справили.

— Не тільки справив би, а й справлю.

— Коли саме?

— Тільки-но приїду до Парижа, мабуть, тижнів за три.

— Побачимо. Зрештою, вона навряд чи захоче. Я вже не знаю, як вам і дякувати.

— Пусте!

— Де там, ви так прислужилися, тепер я бачу, який з вас щирий приятель; чи те, про що я вас прошу, важливе чи ні, приємне чи ні, чи на цьому справді залежить мені, чи тільки я хочу випробувати вас, байдуже; ви пообіцяєте вволити моє прохання і доведете цим усі тонкощі вашого розуму і чуйність вашого серця. Дурний приятель зайшов би в суперечку.

Сен-Лу, власне, зі мною трахтувався, але, може, я бив на те, що допечу його до живого, а може, я був щирий: адже для мене людина могла прислужитися тим, наскільки вона стане корисною мені в одній важливій для мене речі — в моєму коханні. Я ще додав, може, з лукавства, а може, у щирому припливі ніжности, породженої вдячністю, може, задля цікавости й задля всього, що природа перелила з рис дукині Ґермантської у сестринця її, Робера.

— Але нам треба вже вернутися до товариства, а я звернувся до вас лише з одним проханням, не таким важливим. Друге прохання кудй важливіше, але я боюся спіткатися з відмовою, вас не корчитиме, якщо ми перейдемо на «ти»?

— Корчитиме? Отакої! Радість! сльози щастя! незмірне блаженство!