Брати Капранови - Зоряний вуйко

фальшиву УРПешну корку. А з космодромів Землі того дня вилетіло 15 валіз за сто кіл вагою, причому сім з них летіло до Андромеди. Всі хазяї валіз — чоловіки, звичайно, яка жінка попре такий вантаж. Сім валіз до Андромеди везли семеро андромедян. Отак.

Гриць дивився на мене. Очі його палали.

— Ну що, козаче, де там твій фінансовий директор? — запитав я.

Він кивнув:

— Геніально! Коли він ще живий.

— Та живий. Зарізати і тут можна. Чорта його возить.

Я простягнув Грицеві пляшку пива. Він не відмовився.

— Так, — підсумував я, — починається друга серія. Тепер треба його звідти діставати.

А справа була в тім, що цивілізація Андромеди у стосунках із Землею поводилася дуже незалежно, навіть ексцентрично, коли завгодно. Хоча андромедяни і мали писемність, в їхній цивілізації вона не відігравала звичної нам ролі. «Ти мені друг, — пояснював їхній Президент нашому, — я тобі все віддам, нічого не пожалію. Ти мені ворог — я тебе вб’ю. Навіщо псувати папір?» Залізна логіка, чи не так? Саме через цю логіку з Андромедою не було підписано жодного папірця, який щось комусь гарантував би. Андромедяни не повертали нам злочинців, не давали політичного притулку, не підтримували дипломатичних стосунків, не засилали послів, а на наших не звертали жодної уваги. Вони взагалі все розуміли на рівні друг — не друг, і на будь-яку спробу з’ясувати подробиці тільки лапами розводили: мовляв, навіщо? Агенти, що працювали там, давали суперечливу, але абсолютно достовірну інформацію. Мене Бог милував від праці на Андромеді, але старий товариш Сагайдачний після року там видихнув: «Хріна розбереш!» І от тепер ці «друзі», судячи зі всього, вкрали нашого ріднесенького вуйка.

— До речі, а на дідька він їм знадобився? — спитав я у Гриця.

Він знову знизав плечима. Що то за чудова звичка для працівника УГС — низає плечима, і все. Золото — не хлопець!

— Українці на Андромеді є?

— Аякже! — відповів Гриць. — Вони навіть мають членство в ГУКу.

— А «Зоря» як?

Гриць замислився, наче пригадуючи:

— Відділення на Андромеді. І, здається, навіть не одне. І тут над нашими головами пролунало з гучномовця:

— Лях викликає Мамая. Кабінет вісімсот перший. Повторюю…

Я звів очі. Ну що ж, добре, що викликає. Зараз я дам йому тирси за таку роботу. Дам, дам — дарма, що в начальство пропхався.

— Грицю, — сказав я підводячись, — зв’яжися з цією «Зорею» і з ГУКом, витруси з них душу, але хай зізнаються, які справи у них на Андромеді. Скажи, що ми не будемо шукати там їхнього вуйка, якщо вони не дадуть доброї наводки. Шахраї міжпланетні. Так, а іще перевір про всяк випадок тих двох, що вийшли з готелю — ім’я чи що воно там в них, — Гриць із сумнівом похитав головою. — Я розумію, що це нічого не дасть, але ти все-таки перевір, для проформи.

Ми летіли на Андромеду. Я сидів, зручненько влаштувавшись у кріслі, і думав думу, за старою (шкідливою) звичкою попиваючи пиво. Гриць куняв поруч.

Я погомонів з Ляхом тоді, в кабінеті. Лях за цей час дуже змінився, обважнів — певно, від тієї ж самої шкідливої звички, — набрав солідності і владного голосу.

— Не можете впоратись? — запитав я його.

Він посміхнувся:

— Хлопці молоді, старанні. Досвіду наберуться. Але ж у нас є золотий фонд. Такі люди, як ти, Мамаю.

— Психолог драний, — відповів я. — Ти не схожий на Мазепу, і на Лойолу не схожий. Ти схожий на війта, що під старість спився і розпустив громаду. Але я знайду твого клієнта. Я полечу на цю кляту Андромеду і знайду його там, просто щоб показати, як робляться справи, просто щоб хлопці не думали, що старі козаки всі зробилися такими лінивими кнурами, як ти.

— Він що, на Андромеді? — здивовано підвів брови Лях.

— Так, — сказав я. — Я за годину зробив те, із чим твої шмаркачі товклися три тижні. Ти мені даси надійний зв’язок на Андромеді, я привезу твого рудого вуйка і присягаюся, якщо мене ще раз потурбуєш, задавлю тебе голіруч. Прямо перед очі підлеглих.

Отак я йому тоді сказав, а тепер летів на Андромеду, щоби виконати першу половину погрози.

Гриць довго трусив «Зорю», ще довше — ГУК, але вони, немовби змовившись, твердили: нічого не знаємо, нічого не маємо, але вуйка нашого знайдіть. На них не вплинула навіть погроза залишити справу до бісової мами. Вони тільки дали адреси своїх представників на Андромеді і пообіцяли допомогу з фінансуванням за потреби. «Пиво будемо пити їхнім коштом, — сказав я, остаточно розлютившись. — Хай начуваються».

Я не мав сумнівів щодо того, чи знайдемо ми рудого вуйка. Знайдемо, звичайно. Хоча зачепитися абсолютно не було за що. Двоє андромедян, що вийшли тієї ночі з готелю, звичайно, записалися вигаданими іменами. А втім, навіть якщо б записалися справжніми, це б нічого не дало. На Андромеді, бачте, ім’я не є загальним ідентифікатором. Я б навіть сказав, що в них взагалі немає імен у нашому розумінні. Бо ім’я щирого андромедянина залежить від погоди, від пори доби, від настрою власника, від коефіцієнта переломлення атмосфери, від апетиту за сніданком і ще багато від чого, що нам тут просто не зрозуміти. На Андромеді за ім’ям можна було знайти тільки представників Землі, а решту… Отут саме і були головні суперечливості між даними агентури. Одні твердили, що андромедян треба відшукувати за кольором хвоста, інші — що за довжиною вух, треті — що їх взагалі відшукувати не треба, бо вони завжди самі з’являються, навіть коли не просиш. Єдиний, кого можна було сяк-так ідентифікувати, це Андромедянський Президент, та й те, здається, на Землю Президент прилітав не завжди один і той самий. Зрозуміло, що за таких умов відшукати там двох, які прилетіли з валізами три тижні тому… Здається, я трохи поквапився з погрозами.

На Андромеду я летів під виглядом заможного українського туриста, такого собі Петра Васильченка чи Василя Петриченка. Ні, таки,