Володимир Читай - Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1

Рикнув він три рази і за мить вовки перед ним з'явилися. Подивився на них суворо і питає:

— Голуба білого із стрічкою хтось сьогодні їв?

Переглянулися вовки поміж собою, плечима знизають.

— Ні, Ясновельможний Царю! Не їли голуб'ятини.

— Добре! Тож розійдіться по лісу і знайдіть голуба Сизокрила ще до заходу сонця. Живого! А не знайдете, то всіх вас зі служби повиганяю і по три шкури з кожного поздираю!

Розбіглися вовки по лісу. Вожак, мудріший, побіг до того місця, де гніздо Сизокрилове було. Принюхався, підняв голову догори, а потім по сліду пішов. А слід той вивів його до старого пенька. Під ним в коріннях сховався голуб. Почув він, що вовки його помітили і навкруги пенька поставали. «Ось тут мені і смерть. Добре, що чекати довго не довелося», — подумав голуб і вийшов із схованки:

— Ось я! Хто хоче попробувати голуб'ятини, давай, підходь! — А вовки стоять, наче вкопані.

— Гей, ви! Повилазило? Я тут! Не боюся я вас! Хто на мене? Будь-кого з вовків зараз задеру! — А ті не ворушаться.

Тут з неба, як завжди, не відомо звідки, узявся яструб Крилат. А за ним голубка Пір'їнка. Почорніла вона ще більше, жодного білого пір'ячка на ній вже не залишилося. Та й чорного мало що залишилося. Усе пір'я на ліжечко для хворого Сизокрила пішло. Обскубана, стара і літати вже не годна. Обійняла вона голуба, притулила голівоньку до грудей його і він відчув, як б'ється її серце. І не було жодного сумніву, що так може битися тільки любляче серце. Голуби якось вміють це відчувати. Погладив він її чорну голівоньку, обійняв, і серця їх з'єдналися в одне.

Стояли біля старого пенька на галявині пара потріпаних, покалічених голубів. Навколо сиділи вовки, позліталася уся яструбина родина, невідомо звідки взялися інші мешканці Дикого лісу, про яких тут і слова не було. Усі мовчали і не ворушилися. Боялися сполохати мить.

Ніхто не побачив, як підкрався Смугар. Зараз він не хотів бути царем. Царем зараз було кохання, яке оселилося в серцях цих маленьких беззахисних голубів. Смугар розчулився, відчув як з ока побігла сльоза, і пригадав розмову з Крилатом: «Правду казав. Хапає за душу! Ще й як хапає!»

Смугар наскладав молодим цілий кошик добра і наказав яструбу Крилату віднести їх до Чарівного лісу. Той залюбки наказ виконав, бо зробив би це і без наказу. Голубки звили гніздечко, де собі хотіли, а от де саме — нікому не сказали. Повідростало у них нове пір'ячко. Любляться собі, голуб'ят виховують.

Фарма розказала цю історію тим, кого знала. Особливо докладно зупинялася на техніці пілотування молодими яструбами. Може б і не повірили тій старій змії, але ж на те я тут, що б підтвердити, що усе це — чиста правда.

А як Ксеня врятувала Чарівний ліс, — то це вже зовсім інша історія.

Справжнє кохання сильніше за лютих ворогів. І не сумнівайтесь!

Жив-був у Чарівному лісі хом'ячок. Змалку до хліборобської роботи був він навчений. Ще сонце не зійшло, а він вже в поле йде і працює там допізна, допоки видно. Поле турботу відчувало, наче живе, і дякувало хом'ячку добрими врожаями. Родило рясно і жито, і пшеницю. Радів хом'ячок плодам праці своєї, збирав-визбирував усе до зернятка, складав жменьку до жменьки. За це і прозвали його Жменькою.

Так було і цього року. Навесні Жменька зорав поле, яке йому ще від батька перейшло, засіяв. Щойно зійшло, заходився бур'яни сапати. Не встиг з бур'янами розібратися, сарана поналітала. Відігнав сарану, буревій стебла додолу попригинав. Ходить Жменька, кожний колосок піднімає, підв'язує. Важка хліборобська праця.

Трудився Жменька весну й літо, лап не складав, ночей не досипав. Ось і серпень настав. Час врожай збирати. Йде хом'ячок по полю, серпом срібним жне і на купки стебла складає. Потім ті купки ціпком б'є, зерно вибиває, збирає його і в мішки складає. Аж 50 мішків добірного зерна наскладав! Оце так вродило цього року! Радіє Жменька, низько земельці кланяється, а полю дякує.

Мішечок за мішечком в нору переносив і порозкладав їх у чотири комори: в грудневу комору — зерно, яке у грудні з'їсти можна, в січневу — запас на січень, в лютневу — те, що на лютий. А найкраще зерно — в березневу комору, на насіння. З нього новий врожай буде.

Скінчив Жменька свою роботу. Обійшов ще раз усі комори, оглядів, щоб все до ладу було, зачинив їх і сів, вдоволений, посеред нори перепочити. Полегшено здихнув і сказав сам собі вголос: «Ось тепер і женитися можна! Зранку піду дружину шукати, свататися, весілля гуляти!»

На наступний день прокинувся Жменька, позбирався в дорогу далеку й вийшов вдосвіта. Але щось не йдеться. Лиш відійде від нори, одразу про зерно своє думає: «Як воно там?» І повертається перевірити, чи все добре. Обійде всі комори, замки перевірить і знову по дружину піде. І знов повертається, не може зерно без догляду залишити.

Саме в той час на полі мишеня Мудряк лушпиння від зерна збирав. Побачив, що хом'як туди-сюди ходить, здивувався чого це він метушиться й гукає до нього:

— Гей, Жменька! Чого це ти вперед-назад бігаєш, спокою не маєш?

— Розумієш… тут така справа… Хочу піти дружину собі знайти! Але й зерна свого залишити не можу. Боюсь, що вкрадуть, поки мене не буде.

Почув мишеня про зерно, пригадав його смак, якого давно вже не відчував, бо був ледачий і ніколи не сіяв, не жав. Одразу слинка покотилася. Зрозумів миша, що з цієї справи щось може їй вигоріти і каже до Жменьки:

— Не біда! Я тобі допоможу! Хочеш, я твоє зерно постережу? Я саме зараз без роботи. В зерні, сам знаєш, я розбираюся, роботу знаю.

— Ти? — здивувався хом'ячок.

— Так, я! А ти