Наталія Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Обох не пущу, — нарешті вирішив він. — Миколка хай піде. Він часто заходить до мене у відділок, підозри це ні в кого не викличе. Хоча стривайте… У вас завтра школа ж! Уроки!

— А я зранку, перед уроками, — запропонував хлопчик. — Піду на роботу разом з тобою, а звідти — у школу.

— Зі мною підеш? — здивувався Пилип Петрович. — Ти знаєш, що я дуже рано прокидаюся? Невже такий сонько згоден недоспати півтори години?

— Згоден, — похмуро пообіцяв Миколка. — Заради такого випадку прокинуся раніше, що поробиш… То ми домовилися?

— Домовилися, домовилися, — буркнув пан Маковій. — Що з вами вдієш, як обсядете… Справжня облога. Теж мені — Голмс із Ватсоном… Йдіть уже спати. Ранок вечора не докаже.

І коли Миколка з другом пішли — навряд чи спати, що добре розумів Пилип Петрович, — він скрушно похитав головою, дивлячись на свою тарілку.

— А борщ, трясця йому, доведеться гріти.

Неймовірно, але вже о сьомій ранку Миколка був на ногах, заспаний, але рішучий. Тим сильнішим був подив Пилипа Петровича, котрий гадав, що насправді син обов’язково забуде про свої вчорашні наміри і благополучно проспить. Пан Маковій глянув на хлопця, котрий уже встиг зібратися і чекав у передпокої, й похитав головою.

— Ти ба, таки дотримав обіцянки, — тільки й промовив він. Миколка лише серйозно кивнув, нічого не сказавши.

Усю дорогу до відділку хлопчик також мовчав, розмірковуючи над складною ситуацією, в якій вони всі опинилися. Невже геть нічого не можна зробити, і безневинний дідуган волею заїжджих бізнесменів сьогодні післяобід зникне назавжди? Це ж неправильно, несправедливо… Але що вони можуть вдіяти? Навіть тато безсилий… Що вже й казати про їхню четвірку? Так, попередні три розслідування вдалося завершити вдало, і справедливість перемогла, але це, четверте, напевно, закінчиться провалом. Першим провалом Команди Мрії. Цього разу перемогу святкуватимуть брехня і великі гроші.

Колеги пана Маковія щиро здивувалися, побачивши його сина у відділку в таку ранню годину. Пилип Петрович відвів хлопчика до камер попереднього ув’язненя і сказав черговому, котрий сидів за столом з телефоном і мляво гортав якийсь журнал:

— Ваню, малий хоче з Халатурником поговорити. Засікай десять хвилин, а потім жени його звідси, бо до школи спізниться. Зрозумів?

Черговий здивовано здійняв брови у відповідь на таке прохання, але коментувати не став і лише кивнув. Він вказав хлопчику рукою в кінець коридору і попередив:

— Тільки близько до ґрат не підходь, синку. Хто його знає, того ненормального… Ще кинеться…

Миколка пропустив його слова повз вуха і пішов до останньої з трьох камер, де й побачив старого. Той сидів на лаві, безвільно звісивши руки між колін, і дивився просто в підлогу. Помітивши рух ззовні, Халатурник підвів голову і глянув на хлопчика. У тому погляді було здивування від того, що замість міліціонерів він бачить перед собою звичайного школяра, але, окрім цього — очі бідолашного діда були сповнені невимовного смутку… І ще у них була приреченість. У Миколки аж серце защемило. Той ніби змирився з тим, що не зможе нікому пояснити, що ж сталося насправді, тому впокорився. Справді, навіть якщо ті ділки відвезуть Халатурника до лікарні — скоріше за все, він там і залишиться. А як старий зможе жити в клініці після того, як усе життя прожив у лісі? Ніяк. Він там просто згасне. Миколка зрозумів, що не може цього допустити.

— Тримайтеся, добре? — мовив він, притишивши голос, щоби не розчув черговий у коридорі. — Я знаю, що ви невинні. І мої друзі теж це знають. Ви не підпалювали ліс. То зробив дехто інший… Та головне врятувати вас. Ми спробуємо допомогти. Ще не знаю, як саме, але ми не відступимось. Обіцяю. Не впадайте у відчай — ми обов’язково щось придумаємо. Добре?

Старий уважно слухав, у куточках його очей блищали сльози. В кінці Миколчиної промови він кивнув — отже, зрозумів. Ніякий він не божевільний, то лише намовляння злих людей. Миколка пішов геть, і в голові його міцно засіла думка, що й цю обіцянку він повинен виконати. Четвірка Команди Мрії має терміново придумати план. Хай якою безвихідною здається ця справа з підпалом — просто відступити і скласти зброю вони не мають права.

Ще нічого не закінчено.

— Ми повинні звалити дерево на шосе, — оголосив Миколка друзям, коли Команда зібралася на першій перерві послухати його враження від бесіди з Халатурником. За цією реплікою слідувала німа сцена — всі троє витріщилися на нього, як на прибульця.

— Дерево? — нарешті вимовив Семко. — Яке ще дерево? На яке шосе?

— На те, по якому сьогодні повезуть діда. Це мій план. Шосе проходить через ліс, і ми зможемо завалити одне з тих обпалених дерев і таким чином затримати їх. А якщо ще й вдасться відчинити дверцята їхнього автомобіля, то Халатурник зможе дременути в ліс.

— Дременути? — Данилко проти волі заусміхався. — Микольцю, він стариган, а