Олександр Шевченко - Аутсайдери

— Будь л-ласка, послу-ухай Григорія! Тут небезп-п-печно! Вам т-треба їхати!

— Ми щойно приїхали, — кинув Максим, не озираючись. — Я йду додому.

— Та п-послух-хай же мене! — Гришко раптом заплакав. Максим зупинився і здивовано повернув голову. Цей незграбний здоровань стояв перед ним, звісивши руки, як батоги, і заливався сльозами. Від цього видовища хлопчик зовсім розгубився. А може, він не божевільний? Може, справді хоче щось йому сказати? А якщо перше враження від містечка було слушним, тут справді щось негаразд, і цей Григорій знає, у чому справа?

Максим обережно наблизився до нього, готовий, утім, у будь-яку мить драпонути геть, якщо хлопець почне буянити.

— Що ж ти хотів мені сказати?

Гришко схлипнув і витер носа рукавом сорочки.

— Тут небезпеч…но, — булькнув він. — Вам усім треба… їхати геть. Поки вас не встигли… п-пол…

— Що? Я не розумію.

Товстун у розпачі трусонув головою.

— Гришко… не м-може п-п… Ходімо зі мною, покаже.

— Із тобою? Куди?

— У-у-в…

Позаду пролунав голосний звук клаксона, обірвавши його на півслові. Максим озирнувся до вулиці й побачив їхню власну машину, що зупинилася на узбіччі. Дверцята відчинилися, і з кабіни, похитуючись, вийшов батько.

— Синку! — покликав він. — Максиме! Мерщій сюди!

Голос Якова зривався, але Максим не розібрав — від болю чи від радощів. Він ніколи не бачив батька у такому стані.

— Ні, — промовив поруч Гришко. — Н-не ходи туди. Не слухай…

Пропустивши його слова повз вуха, Максим побіг до машини, сповнений найгірших передчуттів. Але наблизившись, збентежено побачив, що Яків сміється. Сміється й плаче одночасно, і сльози течуть по розчервонілому обличчю.

— Сідай у машину, синку, — сказав він, витираючи очі. — Мерщій сідай, поїдемо до Ярини.

— Щось сталося? — запитав Максим, пригадуючи той день, коли батько врятував його від хуліганів, і почуття дежа вю остаточно збило його з пантелику. Запитання того дня — «Щось із мамою?» — він ледь не вимовив вдруге, але вчасно стримався.

— Ні… нічого не сталося, — відповів Яків, сміючись. — Вірніше, чого це я… Сталося. Ще й як сталося! Ну ж бо, сідай швидше, на нас чекають.

— Чекають?! — але батько вже був у машині, і Максим теж поліз у салон, геть нічого не розуміючи. Востаннє кинувши погляд на Гришка, він побачив, що той стоїть на тому ж місці, дивиться на нього і повільно хитає головою з боку в бік. А потім батько натиснув на газ, різко розвертаючи машину, і товстун зник із поля зору.

— Я знав, синку, — сказав Яків тремтячим голосом. — Я відчував, що ми не випадково тут опинилися… А тепер у нас усе буде добре.

— Тату, що трапилося? — схвильовано мовив Максим. Вираз батькового обличчя його лякав, і він не міг збагнути, що ж із ним сталося.

Вони досягли площі, і Яків повернув праворуч, швиденько глянувши на сина.

— Зараз ти сам усе побачиш. Ні про що не турбуйся.

За мить «Жигулі» зупинилися біля Ярининого будинку.

Вийшовши з машини, Максим рушив за батьком, який одразу попрямував до дверей, але зупинився, коли ті раптом відчинились їм назустріч. Він побачив, і з вуст зірвалося:

— Не може бути…

Цього ранку Симон знову відчув, що таке натхнення.

Дивний стан збудження, неначе від великої дози кофеїну — зсередини розпирає від незрозумілих бажань, у голові вирує безліч думок, а руки аж тремтять від бажання вихлюпнути ці думки на папір. Востаннє такий злет був — якщо він не помилявся — під час написання другої книжки, чорт знає коли… Здавалося, що він прокинувся від довгої сплячки, яка тривала кілька років, а тепер знову настав час зайнятися справою, що її він вважав своїм покликанням. Яка ж причина — лісове повітря так подіяло, чи день тверезості, або зміна оточення? А дідько його знає, мабуть, усе одразу. Він іще майже нічого й не бачив навколо — а вже який разючий ефект! Потрібно було ще кілька років тому покинути остогидле місто. Якщо так піде й далі, то повість для нього перетвориться з каменя спотикання на сходинку до наступного твору. Упевненість, що саме в цьому місці справи мають покращитися, була незламною — неначе навіяною кимсь іззовні.

Руки свербіли витягнути із сумки рукопис, але Симон вирішив, що це зачекає. Спочатку краще вийти в місто. Нашвидкуруч поснідавши, він повідомив Ярині, куди йде, і вирушив на екскурсію по Ковильцю.

Як він і очікував, містечко майже не відрізнялося нічим особливим від інших селищ міського типу, кілька з яких йому колись довелося відвідати. Однотипні будівлі (з них більшість, здається, не реконструювалися року так із п’ятдесятого) та відчуття завмерлого