Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— Знає наш князь, — каже кошовому, — що приймають січові братчики у своє товариство лише вільних людей. А як приходить кріпак, то киями його проганяють, а то й вуха да носа можуть одрізати! Віддай нам сього хлопця. Обманув він тебе, пане кошовий, бо не козак, а крепосна душа.

Глянув кошовий на ляхів, глянув і на Михася.

— А нащо він вам здався, такий малий отсе?

— Украв у князя коштовну оздобу, що грубих грошей вартує,— каже лях.

Хтів було Михась заперечити, та Обух долоню йому на плече поклав і каже:

— А яка ж тая оздоба та на взір була? — Затнувся лях, а характерник тоді потяг за поворозку та й дістав те, що в Михася за пазухою було. — Оце, либонь, вона і є… еге ж, пане ляше?

Як уздріли козаки тую ляльку, то й схопилися на ноги.

— Господе вишній! — каже кошовий отаман. — Та се ж… се ж Образ Матери Божої, Пресвятої Покрови, котора Січ і все Запорожжя од лиха береже!

— А зветься сей Образ — Троянів Ключ!.. — каже Богун. — Пропав він за сивої давнини, і вже ніхто й не сподівався, що на білий світ він повернеться…

А характерник тоді ступнув крок та й зірвав із ляха його шолом.

— Мурмило!.. — зойкнув малий козак.

— А що, пане штукарю, чортів ти полигачу, ляський ти поплентачу… гадаєш не впізнав я тебе?! — питає характерник. — Та я сам дух твій нечистий чую!

Звівся клятий штукар із лави й руку підняв. Почала рости тая рука, сягнула через усю хату, де не взялися на ній здоровецькі пазурі — ніхто й зоглядітися не встиг, як простягнув її вражий Мурмило та й ухопив Михася за плече.

— Матінко Божа!.. — скрикнув кошовий.

Так і остовпіли всі, теє диво побачивши. Тільки Обух не розгубився — вихопив шаблюку з піхов, замахнувся і рубонув по тій руці чимдуж. Добрячий був удар: відчахнув він диявольську руку від плеча, та й гепнула вона об долівку, мов колода.

— А-а! — ревонув Мурмило, закинувши голову назад.

І махнув куксою, що від руки лишилася. Бризнула з неї чорна кров козакам у вічі, й на мить посліпли вони, мов тії сови. А як очі продерли, то побачили, що немає ні штукаря, ні тих двох ляхів, ні руки одрубаної — тільки сивий дим стоїть попід стелею.

— Отсе дива!.. — кашляючи, каже кошовий. — Хитра нечиста сила — бач, до яких фортелів удається!

— Чого ж ти вчора не сказав, що такий знак на тобі? — питає Богун у Михася.

Малий козак дух звів та й каже:

— А хто ж мене слухати хтів! Щоб не Обух, то бозна, чи й у Січ прийняли б!

— Та і я вчора не про все здогадався… — каже характерник. — А тепер бачу, що не на жарт завзялася на нього пекельна сила!

— Чи ж знаєш ти, нащо прийшов сей Ключ у білий світ? — питається в нього Богун.

Похитав характерник головою.

— Не знаю ще. Та сьогодні вночі дізнаюся… — І до Михася: — Ходімо, сину… нема чого нам тут більше робити! Засідлаємо коней та подивимося, як ходитиме твій жеребець під новим сідлом…

— А клята сила не спірве нас у Дикому Полі? — питає Михась.

— Ні,— каже Обух, — немає у неї вже моці… Після такого удару ще довго їй доведеться рани гоїти! Гайда.

Як увійшли вони до стайні, почав крутитися у стійлі гнідий та плигати, та іржати, як несамовитий, — мало загороду не повалив.

— Та се сатана якийсь, а не кінь! — озвався хтось із козаків, що порався коло стійла. — Од самого ранку коїть таке, що не підходь до нього!

Витягнув шию жеребець і голову простягає до Михася.

— Та він чоловіка може вбити! — каже малий козак, одчиняючи стійло. — Ану стій, вовча потраво!

Та й почав гнуздати коня, а той плигає та кусає його за руку.

— Гаразд, — каже характерник, — пішов я і свого сідлати!

Вивів Михась жеребця надвір, а там уже й сонечко виглянуло з-за хмар. Цвірінькали горобці на подвір’ї, й тепло було, наче влітку.

— Гайда! — свиснув малий козак, плигнувши у сідло.

Заіржав гнідий і зіп’явся дибки, а потім рвонув з усіх копит, як навіжений. Перед брамою мусив Михась осадити його, бо на ярмарку такий тлум був, що нахрапом і не проїхати. Аж іззаду й Обух наспів на своєму вороному.

— Огонь, а не кінь! — каже Михасеві.— Се з дідового табуна?

А той жеребця торкнув і рушив крізь натовп.