Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

Тугару нічого не залишалося, як постукати в двері і, дочекавшись відгуку, зайти в келію.

У вузькій довгій кімнаті перед розп’яттям на колінах стояв монах. Крім цього розп’яття і низького ліжка, накритого якоюсь рядниною, в келії не було нічого. Зрештою, Тугара це не здивувало: будучи в ордені, він і такого не мав.

Абат підвівся і обернувся до Тугара.

— Що привело вас у нашу обитель? — запитав він.

— У мене лист Великого магістра ордену Бідних Лицарів Христа та Храму Соломона, — відповів Тугар, простягуючи згорнутий у рурку папір.

Абат недовірливо подивився на Тугара, потім на печатку на сургучеві, переконався, що вона ціла, розламав її і заглибився в читання. Тугар терпляче чекав.

— Я виконаю прохання брата Томи, — врешті озвався абат. — Зараз уже вечір, тому не варто відволікати братів від молитви. Завтра я повідомлю брата Едуарда про ваш приїзд.

Тугар схилив голову. Він зрозумів, що він тут більше не потрібен, і нечутно покинув келію. Біля дверей зіткнувся з уже знайомим монахом.

— Пішли! — тільки і сказав той.

Вражений Тугар пішов за ним. Русича помістили у вільну келію, навіть не поцікавилися, чи не голодний він з дороги. Він був дуже голодний, але стомлений ще більше і, щойно торкнувся ліжка, миттю заснув.

Тугар прокинувся від того, що відчув: у келію хтось зайшов. Навчений роками перебування у місті, оточеному войовничими сарацинами, русич стиснув руків’я шаблі, з якою ніколи не розлучався, і чекав слушного моменту, щоб гідно зустріти невідомого. Але розплющивши очі, Тугар негайно зірвався з ліжка, геть забувши про шаблю. Перед ним усміхнений, поголений, у білій одежі монахів-цистеріанців стояв Едуард Бомон.

— Пробач, що перервав твій сон, але, почувши, що ти прибув у монастир, я просто не зміг утриматися, — замість привітання сказав Едуард, обнімаючи свого колишнього зброєносця.

— Я радий вас бачити, cip! — знайшовся що відповісти Тугар.

— Не cip, — заперечив Бомон. — Ось уже десять років я брат Едуард. Просто брат Едуард.

— Але я не можу забути, скільки ви для мене зробили!

— Ти правий: зробив багато, от тільки ще невідомо, чого більше — доброго чи навпаки...

— Доброго... брате Едуарде, тільки доброго, — запевнив Тугар. — Повірте, усі ці роки я ні на мить не пошкодував, що поїхав з вами.

— Що ж, це приємно чути, — зізнався Бомон. — Коли абат Робер повідомив, що мене шукає подорожній із чудернацьким, як на тутешні, іменем Тугар, я одразу зрозумів, що це ти.

— Так, сюди мене направив Великий магістр... — почав було Тугар, але Едуард зупинив його.

— Я знаю, — сказав він. — Більше того, я навіть знаю, що приїхати до мене мав саме ти.

Це здивувало русича.

— Але як? Ви вже не лицар ордену!

— Це так, але орден цистеріанців заснував Бернард Клевроський, якого брати-тамплієри вважають своїм покровителем. Тут, у монастирях, багато колишніх лицарів, і не лише колишніх. Словом, тут важко пояснити. Але знай: я залишаюся лицарем ордену. Навіть тут.

Почуте заінтригувало Тугара, у чому він і зізнався. А Едуард сів поруч нього на ліжко, обережно, неначе неймовірний скарб, взяв у руку шаблю.

— Десять років я не тримав у руках зброю, — сказав він. — Спочатку навіть спати не міг без неї. Потім, правда, звик.

Бомон без жалю поклав шаблю на ліжко.

— Я знав, що приїдеш ти, — повторив він. — От тільки не знав, коли саме. Великий магістр Берар ніколи не спішить з рішенням. Він наперед прораховує всі можливості і лише потім приймає рішення, щоб напевне.

— Тобто ви хочете сказати, що ваше заслання сюди — це план, розрахований на стільки років наперед? — засумнівався Тугар.

— Частина плану, — поправив Едуард і зітхнув. — Я дійсно згрішив перед Богом і капітулом. Тут нічого заперечити не можу. Покарали мене справедливо, і я не ображений на братів. Але перш ніж відправляти мене сюди, Тома Берар повідомив мені дещо, що шокувало мене і, впевнений, шокує і тебе, коли ти дізнаєшся. Тоді ж магістр поцікавився моєю думкою, хто може виконати це завдання. Без вагань я назвав ім’я свого зброєносця. Себто тебе. Берар сказав, що подумає, і благословив мене. Думав він десять років.

— Яке це завдання? — запитав Тугар.

— Почекай! Скажи спочатку, як там наші. Сподіваюся, всі живі?

Тугару дуже не хотілося засмучувати Едуарда Бомона сумними звістками. Слухаючи колишнього зброєносця, Едуард дедалі більше хмурнів; вираз його обличчя змінювався від шоку до ненависті, що взагалі було неприйнятним для монаха-цистеріанця. Врешті Едуард підвівся і побожно перехрестився.

— Нехай прийме Господь їхні душі серед праведників! — сказав він і закінчив: — Амен!

Тугар почекав, поки Едуард знову сяде.

— Тобто ви залишилися єдині з командорства Гійома де Пардо. Спочатку він, а тепер Роже де Обер з іншими.