Валентин Лукіч Чемеріс - Анна Київська – королева Франції

жінок. У першу чергу жінок.

Анна Ярославна було злегка рудуватою, хоча, швидше, золотоволосою, тож справді здавалася незвичайною (та, зрештою, вона й була такою), а відтак – якоюсь загадково-містичною, не від світу цього. Себто дехто вважав, що у дочки Ярослава Мудрого дещо є таке… м-м… і справді мовби чаклунське. В незвичайному значенні цього слова, адже справжня жінка (і це давно і міцно вкоренилося у свідомості чоловіків) хоч трохи, а повинна бути чаклункою. Недарма ж чоловіки часто кажуть, казали і казатимуть про коханих: «Моя ж ти відьмочка!..» І додаватимуть (захоплено): «Відьма, але – моя!»

Спливали в безвість місяці – один, другий, третій… п’ятий…

Місяць за місяцем, минаючи міста і села Європи, рухався кортеж Анни Ярославни. Позаду вже залишилися польські й чеські землі, Франконські гори, відголубів Дунай і теж залишився десь там позаду, наче в іншому світі, а кортеж все рухається й рухається. Вперед і вперед… Боже, як далеко від Києва та Франція! Коли вже вони до неї доїдуть? Та чи й доїдуть? Так, чого доброго, й рік у дорозі мине. Анничка за довгу дорогу вже встигла пристойно оволодіти французькою мовою, а Франції все немає й немає. І раптом якогось дня, теплого і сонячного, вона вигулькнула на обрії – чужа, незнайома, загадкова Франція.

Чутки, що до Франції їде королева, випереджали кортеж, люди виходили до дороги – подивитися, яка вона, королева їхня, принцеса з далекої і незнаної їм Русі. З цікавістю придивлялася до них і Анна. Усі вони в полотняних сорочках і вузьких, теж полотняних, штанях, взуті в черевики на дерев’яній підошві. І всі у вовняних панчохах.

Анну застерегли: його королівська величність Генріх I Капет, володар, святійший король Франції в супроводі лицарів, слуг, духівництва виїхав їй назустріч… Цікаво, який він, король і її завтрашній чоловік? В уяві Анни вже вималювався його образ – звичайно, це високий, стрункий і вродливий юнак, молодик, сміливий воїн. Про те, що її шлюб – це всього лише політичний крок її батька, думати не хотіла. Вона хотіла кохати і бути коханою. І звичайно ж, щасливою дружиною і матір’ю майбутніх дітей – королю Франції дуже потрібний спадкоємець.

Ідучи назустріч Анні, Генріх теж гадав – не без тривоги: а яка ж вона, руська принцеса, його завтрашня дружина і королева? Йому досі так і не випадало займатися жінками та коханням – не було коли. Майже тридцять років свого царювання він провів у боротьбі з непокірними феодалами. Називав-величав себе государем Божою милістю, мав гучні титули, куди входили назви земель, власники яких і не збиралися визнавати його за короля. По-справжньому Генріх володів лише невеликим доменом Іль-де-Франс, який межував із Бургундією, Аквітанією, Фландрією, Шампанню, що були в декілька разів більші за королівську землю. Король до них і не потикався – не мав достатніх сил, тож остерігався приниження. Крім свого домену, іншими землями він володів суто формально, їх ще треба було завойовувати, приєднувати і творити з них Францію…

Невеселі роздуми короля урвали вигуки слуг:

– Їде!.. Попереду принцеса Анна!

Генріх рвучко підвів голову: попереду обозу, що неквапом рипів-скрипів колесами, в супроводі єпископів і служників верхи наближалася Анна Ярославна. Вона явно схвильована. Не інакше, як від того, що ось-ось побачить свого красеня-короля…

І миттєве розчарування. Їй вклонився невисокий на зріст, дещо товстуватий сорокарічний похмурий чоловік із ріденькою борідкою. Леле! Оце і є король? І немолодий він, і не красень.

Правда, нагледівши Анну, принцесу свою, яку він зібрався коронувати на королеву, Генріх миттєво посміхнувся – як-то кажуть у таких випадках – від вуха до вуха. Посмішка виявилась йому до лиця, він враз наче помолодів і погарнішав – та й принцеса з Києва, як глянув на неї, йому ураз сподобалась. Не могла не сподобатись – вродливою була. Їхньою слов’янською вродою. Виявляється, слов’янки просто-таки прекрасні.

Їй-бо, коли б його величність знав пісню «Слов’янська врода» Г. Татарченка та В. Крищенка (якби вона існувала в його часи) то, зустрічаючи Анну Ярославну з далекої і тоді не знаної йому Слов’янії-Русі-України, зачарований її вродою, неодмінно б заспівав… Згадувану пісню «Слов’янська врода» – чи бодай намугикував би її про себе, коли милувався Анничкою:

Я тебе стрічаю ранком, — Слово котиться в розмову, Дорога моя слов’янко…

І ще б наспівував, радий, що не прогадав, сватаючись до дочки великого київського князя Ярослава Мудрого:

З тебе писано ікони… Хоч мінлива наша мода, Та не згубиться ніколи Чарівна слов’янська врода.

І виспівував би звідтоді, радий, що саме йому дісталася така незвичайна красуня з далекої Слов’янії: