Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

землю повернеться рай, я сказав би: «Не треба раю»… А коли б сказав: «Так хоче Христос», знаєш, якою була б моя відповідь? Ось якою: «Не вірю тобі, ангеле».

На коротку мить урвав. Притис руки до схудлих грудей.

— Це для Аеція, — продовжив за якийсь час. — А тепер для тебе, мій сину…. Я навіть імені твого не знаю, не хочу його знати і запевняю тебе, що не заплачу за довіру зрадою. Не видам тебе, не покличу вігіліїв чи солдат, але знай: ще сьогодні пошлю до найславутнішого Фелікса, аби застерегти його від того, що йому загрожує…

— Ти цього не зробиш, отче…

— Присягаю спасінням своєї душі, що зроблю… Ти хочеш ще щось сказати мені, сину?

Астурій був уже біля дверей. Обернувся і єпископ побачив його обличчя, що пашіло гнівом і затятістю.

— Це хвороба з тебе говорила, не Боже слово, — мовив іспанець. — Я не воюю з умирущим… Прощай, апостольський мужу.

— Мир тобі, мій сину.

Після відходу аецієвого посланця єпископ якийсь час нерухомо сидів зі звішеною на груди головою. Потім ліг і заплющив очі. Але одразу ж знову їх розплющив: хтось тихо крався до його ліжка. Може, той повернувся… Невже хоче вбити? Егзуперанцій посміхнувся.

— Святий отче…

Єпископ пізнав голос молодого диякона, якого за місяць мав висвятити на священника. Мабуть, не доживе.

— Мир тобі, Груніте.

— Святий отче… Прокляни мене… прожени…але я стояв за дверима і чув усе…

— Добре, мій сину. Вдягнеш теплу пенулу, бо холодно і дощ падає — та підеш до найславутнішого патрикія Фелікса…

— Як це, отче, невже ти насправді хочеш?…

— Ти кажеш, Груніте, що все чув… а хіба ж я не сказав?

— Так… так… чув… але гадав, що це лише так… для перестороги того молодика казав ти се…

— Я не маю подвійного слова, сину… Підеш до патрикія і скажеш йому, що Флавій Аецій готує замах на його життя…

Груніт упав навколішки.

— Ти справді святий муж, вікарію Христовий! — палко скрикнув він. — Але невже ж ти забув Тита… бідолашного дорогого Тита?… Ми разом брали від тебе святу науку, отче… Разом несли святі шати, коли ти йшов чинити перший єпископський суд… Ти разом мав нас помазати… І ось Тит мертвий… І ніколи, ніколи не відправить святої Служби… А хто ж його вбив?… Фелікс… А святого єпископа Патрокла?… Фелікс… І ми повинні його рятувати?…

Єпископ підвівся на ліктях.

— Ти мене переконав, Груніте, — сказав. — Там, у сусідній кімнаті, під столом лежить старий меч. Він ще досить гострий і, мабуть, придатний… Візьми його, сину, і йди… убий Фелікса… Помстися за Тита…

Диякон зірвався на рівні ноги… сховав у тремтячих долонях смертельно зблідле обличчя.

— Ні… ні, святий отче… Не кажи… не кажи… Прости вже… — здригнувся всім тілом. — Я не міг би вбити… комашки ніколи не вбив… — закінчив.

Настало довге мовчання. Врешті Егзуперанцій заговорив першим.

— Груніте, сину мій, від яких слів почав ти читати Святе Письмо останнього Божого дня[67]?…

— Пам’ятаю, отче…. «Один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону …»

— Ти добре сказав, сину. Про що ж там мовилося?

— Про Божу любов, отче…

— А у твоїй вчорашній науці?

— Теж про Божу любов.

— А як ти її почав?

— Словами Святого Письма: «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою … «

— А що ж ти зараз робиш, Груніте?

— Шнурую черевик, святий отче. Дім патрикія далеко і боюся, щоб не загубити взуття.

— Міцніше в’яжи, мій сину. Се важливіше, ніж страх убити комашку.

5

Геркулан Басс саме дочитав листа до половини, коли раптом відчув щось дуже неприємне. Спершу не міг зрозуміти, що це таке, а, врешті усвідомивши, голосно засміявся і знову взявся за читання. Але неприємне відчуття не полишало його, навпаки: переслідувало все сильніше, так що мусив знов урвати. Справді неприємно відчувати і знати, що за тобою стежать… що кожен порух повік, кожне зморщення чола чи брів, кожне скривлення рота — одразу ж стають здобиччю чотирьох пар безжальних хижих очей, які пильно дивляться на нього з чотирьох кутків кімнати… Дарма, що ті очі мертві і належать гіпсовим чи бронзовим обличчям: підстьобнута безсонням і все сильнішою тривогою уява можного сенатора сама оживить загадковим усміхом гарне обличчя Платона, а холодні риси Цицерона ще більше заморозить гримасою погорди і наче відрази. На апостола Павла краще не дивитися взагалі — кожен кинутий у його бік погляд лише поглиблює риску сумної задуми, що перетинає низького лоба під кучерявим волоссям; лише Октавіан Август не прогнав іще з кутиків уст доброзичливої посмішки і, здається, сам охоче взяв би участь у читанні листа — так сильно вигнулася вперед його тонка юнача шия. Але Басс спішить до кінця листа і не чекає, коли безрукий і безногий імператор зійде з мармурової колони та скаже: «Трохи відсунься, друже…» Бо в кінці, тричі підкреслений, стоїть якийсь припис — досі він не встиг зиркнути на нього, повністю поглинутий обдумуванням кожного слова по черзі, а всі ці слова однаково важливі. Навмисне не хоче забігати наперед: наче стає до бою з кожним новим реченням, повністю озброєний ґрунтовним обдумуванням усіх попередніх. Врешті дістався кінця. От і припис: «Дано» — потім замазана цифра дня перед червневими календами — а тоді знову виразно: «в таборі на Колубрарійській горі через годину після повного розгрому короля готів».

«Отож, уже», — думає Басс. І хоче вже сказати собі: «Вирішено», — чи ж є сильніший аргумент?… але на льоту переймає цю думку, стирає її і топить у цілому водоспаді нових думок, а найприхильніше зустрінутою з них є: «Прочитаю ще раз».

Читає вдруге, тоді втретє і підкреслює червінню найважливіші абзаци:

«Всі довкола ячать і плачуть: «Імперія гине… близька до знищення…» Але, якщо вже так, то чи слід прискорювати це знищення? Ні, як годиться мужам, слід йому протиставитись, змагатися з ним, чинити все, що роблять моряки на тонучому кораблі. А що ж учинив Фелікс, патрикій імперії? Чи є такий вчинок, яким він міг би похвалитися? Атож, є. Один-єдиний. Наново здобув провінцію Валерію, що її багато років займали гуни. Розміркуй сам, найсвітліший Бассе, чи ж не краще було б, аби найславутніший