Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

Але забіг я надто далеко – у смуток: повели мене туди тяжкі згадки, тож мушу вертатися назад, щоб розповісти далі все за порядком.

…У травні 1915 року зрадлива Італія виповіла війну Австро-Угорщині. Наш Тридцять шостий реґімент переформувався в маршбатальйон, і ми вирушили з бравими вигуками «Dreimal Hoch für Kaiser und Vaterland!»[18] – хто потягом, хто у возовому обозі, а драгунія на чолі зі старшими офіцерами потягнулася кінною колоною з-під Відня на південний захід, минаючи Капфенберг, Ґрац і Любляну, щоб зайняти бойові позиції між річками П’явою й Ізонцо, які впадають до Трієстської затоки.

У тому поході на італійський фронт наш полк виглядав велично: гриви в коней буйні й розчесані, ніздрі роздуті, шиї вигнуті дугами; справні в горах гуцульські коники й парадові карінтійські аргамаки ступають, ніби пританцьовуючи, аж риплять їхні гладкі крупи; попереду гарцюють ротмістри й серед них наш капітан Гольдмайстер, за ними – старшини з фельдфебелем Отто Кацом на правому фланзі; колону новоспечених кавалеристів очолює шеренга найздольніших вершників із знаменитим драгуном Мелитоном Небожителем посередині…

А я прилаштувався поруч із ним на низькому гуцульському конику й з дозволу капітана рунтаю злагоджений кавалерійський ряд: не гоже було заганяти полкового писаря у хвіст колони до інтендантів, хоч як вершник був я ще тоді справжньою офермою, й Мелитон добродушно позирав на мене з висоти свого об’їждженого, слухняного й розумного огиря, видимо опікуючись мною.

Бо ж у кавалерії був я зелепужним новачком: зовсім недавно, як тільки заговорили про війну з Італією, я напросився до Мелитона, щоб навчив мене кавалерійської справи – хай би не принижувала гідність канцеляриста їзда на фронт в обозі; до того ж здавалося мені, що під опікою кутського опришка смерть пролетить повз мене, бо ще в Кутах Мелитон навчився характерництва та прерізних замовлянь від куль.

Отож їдемо ми – кожен на своєму коні й кожен з нас інакший, а разом кавалерійська кавалькада має вигляд стоголового дракона, який задавить будь-яку ворожу силу, й ми ще не знаємо і в мислях не допускаємо, навіть уявити собі не можемо, що ці досконалі тварини й люди над тими ще не баченими П’явою та Ізонцо переміняться враз у криваве місиво, гекатомбу, і ніхто ніколи не збагне, навіщо все це сподіювалося, за що загинула така довершеність природи, й кому від цього життя ліпшим стало, якщо взагалі після тих безглуздо героїчних битв за цісаря й батьківщину таке поняття, як життя, ще залишиться у мовному вжитку.

А поки що непереможна на позір драгунія звивається крутими гірськими дорогами, наближаючись до синіх адріатичних вод, яким диявол війни задумав надати червоного кольору, однак не про це мислить мій приятель Мелитон: його нутро з дитинства переповнила жадоба битв – хай і за бездарного цісаря, про якого ось тутечки склав він глузливу пісеньку й оце затягує її, сподіваючись, що команда реґіменту сприйме лише мелодію, а змісту не втямить.

Наш татунцьо Францо-Йосиф як йшли воювати, Взяли з собов штири цурки, як штири гармати. Одна коня виводила, друга напувала, Третя дала йому шаблю ще й поцілювала. А четверта наймолодша дала ’му рушницю, Би-сь си встрелив, як програєш, у саму гузицю!

Я щиро засміявся з такої дотепної творчості Мелитона – він сам складав коломийки, й за три місяці муштри під Віднем я вволю їх наслухався. Власне, не він складав пісні – то щось скритне в його екзистенції творило поезію – коли гумористичну, а коли таку діткливу, що серце болісно стискалося, і як тільки Мелитон бодай одним куплетом виспівував свою душу, відразу його пісню підхоплювали ті, які почули, і аж тоді я збагнув, як народжується фольклор…

Проте останні рядки насмішливої коломийки про нашого татунця Франца-Йосифа, такі актуальні на тодішній день, стривожили мене: а що коли офіцери й старшини зрозуміють їхній зміст – бо ж відразу всі оферми з Тридцять шостого реґіменту хором, з ентузіазмом і реготом повторили оте «би-сь си встрелив, як програєш», тож я обачно застеріг приятеля:

«Ти б трохи стримувася, парубче, бо колись доспіваєшся, як наші ротмістри вловлять смисл твоєї співанки…»

«А вони по-нашому не розуміють», – безжурно відказав Мелитон і гейби навмисне, щоб глузливі антицісарські слова увійшли в тямку вірнопідданому Гольдмайстру та тугодумному Отто Кацові, ще раз із викликом проспівав останній куплет.

«Ну-ну, – гасив я ризиковну браваду Небожителя, – тримай ґембу на замку, вже-сь бо мав з ними цурес… Забув, як вони вмить зрозуміли твоє пояснення, чому ти опинився серед ночі на даху касарні, хіба не чув, як зареготали?»

«То правда, – зітхнув Мелитон. – Ще не знати, хто швидше вивчить чужу мову: ми їхню чи вони нашу…»

Далі ми їхали мовчки, тільки й того, що поцмокували на коней: я вряди-годи позирав на рельєфний профіль Небожителя й думав: звідки він, такий породистий, взявся, кров яких предків нуртує в його жилах, чому ним всі не тільки захоплюються, а й бояться, і звідки в нього те вміння знаходити спільну мову з худобиною? А яке витворне