Редьярд Джозеф Кіплінг - Книга Джунглів

Закон Джунглів, найстаріший з усіх законів на землі, передбачає всі випадки, що можуть статися в житті Народу Джунглів. У цьому Законі є все, що могли принести час і звичай. Якщо ви читали інші історії про Мауглі, то пам’ятаєте, що він провів більшу частину свого життя в Сіонійській вовчій Зграї, навчаючись Закону в бурого ведмедя Балу. Саме Балу якось сказав хлопцеві, коли той не схотів слухати його вказівок, що Закон чіпкий, мов ліана: він хапає кожного, і ніхто не може втекти від нього.

– От проживеш стільки, як я, Малий Брате, тоді побачиш, що всі джунглі живуть за одним Законом. І бачити це буде не вельми приємно, – сказав Балу.

Мауглі пропустив ці слова повз вуха: хлопець, усе життя якого минає в пошуках їжі та сну, ні про що не турбується, поки не побачить лихо на власні очі. Та ось минув рік, і Мауглі побачив, що слова Балу справдилися, і всі джунглі таки живуть за одним Законом.

Це почалося після того, як дуже довго не було дощу, і дикобраз Сахі, зустрівши Мауглі в бамбуковому гаю, сказав, що дикий ямс засихає. Усі знають, що Сахі страшенно перебірливий і їсть тільки найсмачніші стиглі плоди. Мауглі засміявся і відповів:

– А мені що до того?

– Зараз – нічого, – байдужкувато відповів Сахі і струснув своїми голками, аж вони заторохтіли. – А далі побачимо. Чи можна ще пірнати у воду під Бджолиною Скелею, Малий Брате?

– Ні. Дурна вода кудись пішла, і я не хочу розбити собі голову, – сказав Мауглі, певний, що знає більше за десятеро дикобразів.

– То кепсько для тебе: може, у дірку ввійшла б хоч дрібка розуму.

І Сахі спритно відскочив, щоб Мауглі не встиг смикнути його за волоски на носі.

Коли Мауглі переказав слова Сахі ведмедеві, той на хвильку замислився, а потім пробурчав:

– Якби я був один, я змінив би місце полювання, перш ніж хтось про це дізнається. Але ж полювання в чужій місцині завжди веде до бійки, – чого доброго, ще хтось зашкодить малюкові. Гаразд, побачимо, як зацвіте махуа.

Але навесні дерево махуа, плодами якого завжди ласував Балу, так і не зацвіло. Молочно-білі воскові пелюстки спалила спека, перш ніж вони встигли розгорнутися, і лише кілька всохлих пуп’янків осипалися додолу, коли ведмідь зіп’явся на задні лапи і потрусив дерево. А потім безжалісна спека помалу почала прокрадатися у саме серце джунглів, і вони поблякли, пожовкли й зрештою почорніли. Зелень на схилах ярів вигоріла, посохла і згорнулася, наче мотки чорного дроту, заповітні озера у хащі висохли до дна, вкрилися затверділим намулом, і навіть легкі сліди на їхніх берегах зоставалися довго, наче викарбувані в металі; м’ясисті стебла плюща, які оповивали дерева, впали додолу й зів’яли; бамбук засох і тужно шелестів під пекучим вітром; зі скель у лісовій гущавині обліз мох, і вони стояли такі голі й розжарені, як сині камені у висохлому руслі річки.

Птахи та мавпи подалися на північ ще на початку року, розуміючи, що їх чекає страшне лихо, а олені й дикі свині заходили у глиб випалених полів край селища і часом умирали на очах у людей, які надто знесиліли, щоб їх убивати. Шуліка Чиль лишився у джунглях і розжирів, бо падла йому для поживи було вдосталь. Він щовечора казав звірам, яким уже забракло сил втекти звідси, що сонце вбило джунглі на три дні лету навсібіч.

Мауглі, який досі не знав, що таке справжній голод, уперше скуштував старого меду – трирічного меду в спорожнілих дуплах та щілинах серед скель, чорного, мов ягоди терну, і вкритого зверху шаром загуслого цукру. Іще він добував кузок, що ховалися під корою дерев, і вибирав у осиних гніздах личинок. У джунглях не лишалося доброї поживи, і Багіра, хоча й полювала тричі на ніч, не могла наїстися. Та найгірше було те, що води також лишалося обмаль, бо Народ Джунглів звик пити рідко, зате досхочу.

Спека все тривала – і висотала всю вологу, і зрештою з усіх річок у лісі лишилося тільки головне русло Вайнганги,