Жиль Леруа - Пісня Алабами

мене прима-балериною? Знаєте, що й до опери мене запрошували? Я мушу хутчій вийти звідціля, професоре, це унікальний шанс і що буде, як я проґавлю його? Нога моя загоїлася, і я нарешті буду танцювати. Нехай не головну роль виконуватиму, а другорядну, але таку, що варта головної. А я звикла до пересічних другорядних ролей.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Літун змушував мене попоїсти. Із двох ялинових шишок і кількох виноградних галузок він розкладав багаття на березі, і ми їли зловлену вранці рибу, солодкі помідори, що просякли сонцем, персики й абрикоси. З кабачкових квіток він випікав ніжні й легесенькі млинчики, що аж танули в роті, — то була кухня мого дитинства, масна, тяжка, удар по смаку й по тілу.

Якось мив він посуд у нашій хатині, аж обернувся, широко усміхаючись, і сказав: «Щоб я більш не сумнівався… Ти жінка, правда ж?»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Кажете, я плачу? Ти ба… і справді.

Заплющивши очі і простягнувши руку, я можу торкнутися його обличчя, його кучерявого і завжди мокрого волосся, вдихнути його терпкий чоловічий дух.

Останній раз я плакала, коли мені було шість років. Еге ж, тоді.

Знаю, що кажуть про мене. Знаю, що казав про мене Скотт, що казала моя матінка і сестри.

Вони брешуть або, скажу так, помиляються. Ми зі Скоттом потребували одне одного, і кожне використовувало іншого, щоб сягнути своєї мети. Без нього я вийшла б заміж за отого хирляка, заступника алабамського прокурора, а це все одно, що кинутись у річку, напхавши собі в кишені олова. А він без мене такого успіху не зазнав би. Може, навіть і не надрукувався б. Не вірте, що я ненавиджу його. Я тільки вдаю, ніби це так. Я обожнюю його. Я читала його рукописи, редагувала їх. Це я запропонувала назву «Великий Гетсбі», поки він перебирав безглузді варіанти. Я шаную мого чоловіка, професоре. Та це перебування удвох — не любов.

Любов я пізнала на пляжі Фрежюса.

Та любов тривала тільки місяць, і той місяць наповнив усеньке моє життя. Аби тільки ви знали, як наповнив.

Знаю, що для вас важить лише родина. І для більшості людей воно так і є. Та хіба не можу я бути іншою? Якщо я вам кажу, що той місяць, який я збула з літуном, важить для мене більше, ніж усеньке життя, то чому ви мені не вірите?

Ми зі Скоттом не були чоловіком і дружиною. Може, братом і сестрою, як ото кажуть Бішоп і Вілсон. Та не коханцями. Не подружжям, як по правді.

Упродовж того місяця на пляжі Фрежюса я нарешті збагнула, що воно таке, той шлюб.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Казала я, що мій чоловік був гейком? Ні? Я завжди це знала, воно вабило мене до нього, і заразом я вагалася, чи виходити за нього заміж. Та він про це, звісно ж, нічого не знав.

Ми від початку були гомосексуальною парою, блискучою, міцною і скандальною. Скотт знизував плечима, коли я заводила річ про це. Проте я була певна, що не помиляюся.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Повертаюся до того, що я сказала: усе ж таки на початку нашого шлюбу, коли ми ще жили в Америці, я виконувала подружній обов'язок, клопоталася господарством — під час наших постійних переїздів Скотт змушував мене шукати бутлегерів, щоб завжди мати під рукою пляшчину добрячого віскі. І, коли я знаходила питво, він не крутив носом, що воно кепське. Я робила це від щирого серця.

Чи робила б я це, якби справді кохала його?

Чи просив би він мене це робити, якби справді мене кохав?