Костянтин Тур-Коновалов - Крути 1918

— Як це «не їдь»? — здивувався Андрій.

— Повір мені, так краще. Я поговорю з вашим командиром. Скажу, що тебе негайно викликають у штаб батька.

— Олексо, — перебив брата Андрій, — що ти верзеш? У який штаб?

— Брате, повір, я знаю, що кажу. Краще тобі залишитися.

Андрій ніяк не міг оговтатися. Він не вірив, що Олекса, той самий Олекса, який сто разів повторював йому, що військовий обов’язок — то святе, що справжній чоловік повинен бути захисником, зараз наважився заговорити з ним про це.

— Брате, ви з батьком завжди вчили мене, що бути військовим, захисником — це почесний обов’язок чоловіка. А зараз, коли захисників залишилося небагато, коли важлива кожна пара рук …

— Зараз усе зовсім інакше. Я не можу розповісти тобі, просто повір мені: усе не так, як ти… — Олекса не закінчив фразу, побачивши в очах брата ту саму рішучість, яка робила їх напрочуд схожими один на одного. — Гаразд, якщо ти вирішив… Нехай буде так!

— Студентський курінь! Шикуйсь! — почувся здалеку крик сотника Гончаренка.

Андрій нічого не відповів братові й кинувся в шеренгу. Олекса дивився йому вслід і думав. Думав одразу про все — і зокрема про те, що він би не стримався й відважив ляпаса, якби таке хтось запропонував йому. Думав, що його братик уже виріс і вартий поваги значно більше, ніж Олексі видавалося ще кілька хвилин тому. І про те, що перш ніж і його відправлять на передній край, треба наважитись і освідчитися Софії у своїх почуттях.

Мовби у відповідь на його думки, на плацу з’явилася Софія, вишуковуючи когось поглядом. Олекса вже розтулив рота, щоб гукнути її, але побачив, що вона біжить до його брата.

— Вони повинні попрощатися, — пробурмотів Олекса. — Поговорю з нею пізніше.

Він іще раз глянув на дівчину і… зрозумів, що не говоритиме з нею про свої почуття — очі Софії світилися коханням до Андрія.

«Ні, не зараз, — подумав Олекса і намацав крихітну коробочку з перснем, що лежала в кишені його куртки. — Колись потім. Коли Андрій повернеться… Тоді нехай обирає. Не зараз, не час».

Софія дивилася в очі Андрія, не наважуючись сказати щось серйозне. Тим паче, що «чоловік мусить першим освідчитися у своїх почуттях». Хоча зараз дівчина розуміла, що це лише забобон. Можливо, вони й бачаться востаннє.

«Ні-ні, дурниці. Усе буде добре. Андрій повернеться, і ми нарешті поговоримо. А зараз…»

— Ох, добре, що встигла, — мовила дівчина. — Почула від подруг, що вас відправляють, ось і прибігла.

Андрій мовчки милувався гарним обличчям Софії, її сяйливими очима. Він зараз нічого не міг їй сказати, навіть якби йому стало духу. Не варто говорити про важливі речі перед розлукою.

— А пам’ятаєш, як ми малими втекли кататися на старому човні? І я випустила весла?

Андрій мовчки кивнув — як таке забути?

— Ти тоді стрибнув у воду і штовхав човна аж до берега.

«І страшенно замерз, пам’ятаю. А ще я бачив, як ти злякалася, що дорослі нас сваритимуть».

— Я уявляла, що я принцеса і мене захопили в полон кровожерливі пірати. А ти — сміливий і відчайдушний капітан, який мене врятував, ризикуючи життям. Ти сидів потім знесилений на березі, але всміхався щасливо.

— Пам’ятаю, друже мій, — нарешті Андрій знайшов у собі сили відповісти. — Це була справжня пригода. А всміхався я тому, що навчився плавати. Завдяки тобі…

Софія не знала, що відповісти. Та вже наступної миті команда Гончаренка зробила непотрібними будь-які відповіді.

— По машина-ах! Завантажуйтесь!

Андрій побіг — вантажівка, у яку залізали студенти та юнкери, стояла біля плацу. Софія проводжала його поглядом і усміхалася — добре, мабуть, що вони не говорили ні про що серйозне. Чи, можливо, їхні балачки й були розмовою про найголовніше? Не все ж мовиться словами…

Уже за кілька годин вагони з юнкерами і студентами бадьоро долали версти до станції Крути. Лише Гончаренко мав уявлення, що чекає на його «шмаркачів». А вони, такі юні, тим часом гомоніли. Валерка підбирав на гітарі акорди, десь реготали юнкери.

Андрій, скориставшись перепочинком, замальовував у щоденнику сценку з казарми, але його очі раз у раз поверталися до засніжених полів, що пропливали за вікном.

— Так, adversa fortuna — злий рок — ні боїв, ні геройства, ні слави! — замріяно й сумно мовив Валерка. — Сидимо, витріщаємось у вікно. А там темрява і жодної живої душі!

Андрій обернувся на його голос і всміхнувся. Він краще від багатьох знав, що «жодної живої душі» — це чудова новина. Ось би так аж до Петербурга жодної червоної душі не залишилося.

Валерка заспівав:

— Всё окончилось так нормально,

Так цинично жесток конец,

Вы сказали, что нынче в спальню

Не приносят с собой сердец…

Відтак запитав, перебираючи струни:

— Чув нову пісню Вертинського? Обожнюю його манеру співу.

Відповів приятелеві Володя:

— Багато ти знаєш… Про серця.

— Ну звісно, — Валерка за словом у кишеню не ліз. — Хто ж не чув про твій роман із пепіньєркою.

Тепер у розмову вступив і Андрій — про Інститут і пепіньєрок він знав, певно, краще за всіх.

— Ці пепіньєрки з Інституту шляхетних дівчат схожі на тістечка — суцільні мережива.

— Та годі вам! — захищався Володя. — Нічого ви не розуміє­те. Виховательки молодших класів — це не жовтобілетниці12.

Розмова сама собою вичерпалася. Андрій бачив тільки усмішки приятелів. Він подумав, що було б добре замалювати цю, можливо, останню мирну сценку, і розгорнув щоденник. Зі сторінки мило й трохи неуважно всміхалася Софія — майже така сама усмішка вигравала на її вустах, коли Гончаренко наказав вантажитись.

Андрій збагнув, що нічого не малюватиме, — не той був настрій. Та й думати хотілося не про балачки давніх друзів, а про Софію, її голос і ті слова, що їх він не наважився їй сказати.

— Глянь, а он Пипський. — Володя штурхнув ліктем Андрія. — Знайшовся, блукалець…

Альтист і справді трохи розгубився, коли увійшов до вагона. Приятелі пішли вперед, а він залишився сам-один серед невідомих людей, абсолютно однакових у формі. Не ді­йшовши до Володі з Валеркою, Альтист угледів місце поряд із незнайомим товстуном і хлопцем, який щойно говорив із тим товстуном польською. Точніше, намагався говорити.

— Здрастуйте, панове! Дозволите?

— Звичайно, проше бардзо, — першим відгукнувся поляк.

Альтист скинув благенький «сидір» на лавку й почав роздягатися. Акуратно зняв і склав шинель, потягнувся за батьковим шарфом і зрозумів, що його немає.

А за його спиною рудий юнкер закричав, розмахуючи тим самим нагрудником, що його спробував зняти Альтист:

— Гляньте, нашому Альтисту татусь плете шарфи!

— Віддай! — Альтист зірвався на дискант. Як він ненавидів усі ці хлоп’ячі ігри у невразливість, як терпіти не міг знущання. Та й чимало було їх за його недовге життя.

— А ти забери! — Рудий підніс шарф високо над го­ловою.

Альтист спробував ухопити, але рудий уже перекинув нову іграшку іншому юнкерові, той — третьому. Бі­долашний Альтист кидався поміж своїми кривдниками і кричав:

— Та віддайте ж! Віддайте!

Бог знає, скільки б іще тривала ця жорстока гра, якби за спиною одного з юнкерів не виросла грізна фігура осавула Отаманського.

— Це ще що таке, вояки? Ану по місцях! Ще раз побачу — накладете головою, до червоних не доїдете, додому осоромленими відправлю!

Отаманський забрав шарф із