Ярослава Дегтяренка - Ярино, вогнику мій

упізнав татар. «Зазвичай так далеко вони не забрідають. Невже в набіг ідуть?!» – стривожено подумав. Він знав, що великі загони татар часто поділялися на дрібніші, які майже непомітно рухалися степом, не сильно мнучи траву – так татар складніше було вистежити. А потім усі загони збиралися в заздалегідь обумовленому місці й ішли в набіг.

Татари все ближче і ближче підходили до його засідки. Тоді Данило завів свого коня ще далі в гай і, обережно крадучись, повернувся до густих кущів глоду, де й засів, стежачи за ворогами.

А ті під’їхали до гаю та безтурботно розташувалися у його тіні, збираючись перепочити, і навіть не підозрювали, що хтось за ними стежить. Данило уважно прислухався до їхньої розмови, бо знав татарську мову від свого товариша, родом татарина, який став козаком.

– Погано, що ми заїхали так далеко – треба повертатися, – говорив один із татар.

– Погано? Погано, що ти проґавив того чудового вовка, – невдоволено промовив другий.

– Аязе-мурзо, Дамір має рацію – нам краще повернутися. Нас тільки троє, і вбережи нас Аллах від зустрічі з козаками, – обережно сказав третій татарин.

Данило аж затрясся – він усією душею ненавидів Аяза-мурзу. Справа ця була давня й кепська – у 1647 році вирішили козаки пограбувати улус. Пограбувати, звичайно, вийшло. І досить успішно – козаки тоді багато худоби і бранців узяли, а всіх, хто посмів чинити опір, безжально вирізали.

А був це улус Аяза-мурзи. Його батько, мансурський бей, щойно доручив синові управляти цим ногайським улусом.[27] І дев’ятнадцятирічний юнак надзвичайно цим пишався!

Того дня Аяз був на полюванні, що й урятувало його від смерті чи полону. А повернувшись і побачивши, що його вотчину безсовісно пограбували, Аяз осатанів – виходить, він не виправдав батькових сподівань!? Тому не збирався такий набіг прощати – зібрав усіх уцілілих татар і пустився в погоню за кривдниками. Наздогнати він їх наздогнав, щоправда, відбити худобу і бранців не зміг, зате захопив у полон кількох козаків, у числі яких був Данило разом зі своїм другом Павлом.

Збитків улусу було завдано великих. Гніву Аяза не було меж, і зігнав він його на полонених козаках – кого на палю посадив, кого кіньми розірвав, кого живцем спалив. Данила і ще декількох козаків встигли викупити товариші. Але Павло зустрів болісну смерть… Тому Данило присягся відшукати жорстокого мурзу і помститися. Але потім почалася війна з ляхами і татари з ворогів стали союзниками, проте Данило терпляче чекав, розсудивши, що в житті як на довгій ниві – все буває.

І нині доля знову звела Данила й Аяза в безлюдному степу. Троє татар відпочивали, не сподіваючись біди, а Данило сидів у кущах, холодно прораховуючи свої подальші дії. Він розумів, що важко здолати одразу трьох. Але жага помсти палила кров, тому він дістав свої пістолі, які, вирушаючи в дорогу, завжди тримав зарядженими. Прицілився. Один за одним пролунали постріли. На диво, Данилові пощастило: одного татарина він застрелив, а Даміра важко поранив. Аяз миттєво схопився за шаблю, а Данило ступив назустріч своєму ворогові.

Аяз очікував, що зараз його оточать козаки, але з гаю вийшов тільки один козак із оголеною шаблею і зажадав, аби той здався. Від такого нахабства мурза аж зубами заскреготів і, прокричавши, що він дорого продасть своє життя, кинувся на козака.

Вороги зійшлися в поєдинку, шаблі їх схрещувалися, дзвеніли, обидва хижо стежили один за одним, вичікуючи найменшої помилки супротивника. Данило хотів узяти мурзу живцем, а Аязові хотілося відрубати голову цьому нахабному козакові. А ще обидва з подивом зрозуміли, що не поступаються один одному в спритності та силі.

Але тут у цей поєдинок втрутилося саме Провидіння. Поранений Дамір, прагнучи допомогти своєму мурзі, зібрав останні сили й метнув кинджал. Але бідолаха не розрахував – кинджал просвистів повз Данила і подряпав Аязові плече. Мурза аж зашипів від злості й усього лише на мить відвернув увагу. Але цього було досить: Данило вдарив його по голові руків’ям шаблі, до крові розбивши брову, вибив в Аяза шаблю, викрутив йому руку і виставив його, як щит. Але Дамір безсило впав на спину, стікаючи кров’ю. Данило повалив Аяза долілиць і міцно зв’язав, і тоді тільки перевів дух та витер піт із обличчя.

З незворушним виглядом Данило підійшов до вмираючого Даміра і без жалю перерізав йому горло. Тоді оглянув мертвих – узяти в них, крім зброї, шапок та поясів, було нічого, тому що одяг в обох був зіпсований кров’ю. Зібравши це все добро, Данило незворушно склав його в мішок, підібрав свої пістолі та половив татарських коней. Такі вбивство та грабіж були звичайними – якби Данило опинився на місці цих татар, його б так само добили й обібрали за правом переможців.

Коли Данило повернувся, Аяз, котрий лежав обличчям донизу, підняв голову – кров із розбитої брови залила йому око, яке ще й почало запливати від набряку.

– Чого ти хочеш, козаче? – запитав Аяз. – Я можу щедро заплатити тобі за свою свободу?

– Як у тебе, мурзо, все просто – дав грошей і отримав свободу! – посміхнувся Данило. – Ти мене не пам’ятаєш? А я тебе на все життя запам’ятав і обов’язково поставлю три свічки Пречистій Діві за те, що Вона допомогла мені тебе зловити!

– Мабуть, я десь перейшов тобі дорогу? – запитав Аяз. Він ніяк не міг пригадати де, а головне чим міг насолити цьому козакові.

– Так. І кров’ю її полив! Згадай: п’ять років тому на твій улус напали козаки, і дев’ятьох із них ти взяв у полон. Ти ж пам’ятаєш, як ти з ними розправився? Так ось я був серед них.

– А! – вигукнув Аяз. – Отже, ти той невірний пес, який зміг уникнути розплати за свій розбій?

– Як бачиш, невірний пес усі ці роки гострив зуби, щоб перегризти тобі горло – тепер ти мені дорого заплатиш за смерть моїх товаришів! – пообіцяв Данило і заткнув Аязові рота кляпом та надів йому мішок на голову, щоб той не бачив, куди його везуть.

Річ у тому, що