Тетяна Ковтун - Вирій загублених душ

Святослав Кирилович нахнюпився і подумав: «Мабуть, слід готуватися до найгіршого».

— Ми не повинні дозволяти нелегальний імпорт під прапором гуманітарної допомоги, — наголосив у вступному слові голова комісії, який одночасно був міністром економіки.

— То вкажіть у законі, що включати до переліку, а що ні, — запротестували запрошені учасники засідання.

— Звичайно, якби йшлося про марлеві пов’язки, то ніхто б не сперечався, що це гуманітарна допомога, — знову озвався зі свого місця в’їдливий колега з Вінниці.

Браславець, який останнім часом старанно вивчав законодавство про благодійність, вважав себе докою в цих питаннях. Але, як і більшість учасників, він не бачив чітких критеріїв, які б дозволяли вирізняти зерно істини.

Нарешті дійшла черга до Святослава Кириловича.

— Отже, наступна заява — від благодійної організації «Клініка серця». Які доходи плануєте одержувати від своїх платних послуг?

Професор ніяково знизав плечима.

— Про це рано говорити. Ми неприбуткова благодійна організація. Поки що не маємо нічого, крім палат і невеличкої лабораторії.

Міністр скептично зміряв уманського прохача поглядом.

— Погано. Ви повинні були б уже зорієнтуватися. Те, що вашому фонду присвоєно код неприбутковості, не означає, що далі можна розслабитися. Вами постійно цікавитиметься податкова. Крім того, ви надали не всі документи. Де письмова пропозиція донора про гуманітарну допомогу? Поки що ми відкладаємо розгляд вашої заяви.

Василя Нагорного анітрохи не здивувала схвильована розповідь професора про рішення урядової комісії. Ситуація з «гуманітаркою» була досить типовою, але допомогти він нічим не міг.

— Закон не забороняє одержувати доходи від платних послуг, неосновної діяльності, — співчутливо сказав він. — Але, кажуть, щодо цього існує негласне положення. Благодійну організацію позбавляють статусу неприбутковості, якщо доходи від таких послуг перевищують двадцять п’ять-тридцять відсотків.

— Я можу дізнатися, хто встановлює такі квоти? — вигукнув Святослав Кирилович.

Запитання було риторичним. Нардеп не відповів, лише розвів руками. Раптом професору пригадалися Шурині слова: треба запропонувати хабара.

Прохачу дали зрозуміти, що час розмови вичерпаний. Браславець із виглядом потопельника озирнувся навкруг. Поруч була гарненька кучерява помічниця Нагорного, яка намагалася привернути увагу шефа до якогось листа. Дівчина перехопила безпорадний погляд відвідувача.

— Та не переймайтеся ви так! Щось придумаємо! — шепнула вона Браславцю і, коли вони вийшли з кабінету, розповіла про речі, яких професор не знав.

Ендавмент. За цим незрозумілим словом ховався звичний для західних країн інструмент недержавного фінансування діяльності некомерційних структур. Ішлося про суму коштів або цінні папери, які вносив до банку благодійник. Набувач цієї допомоги мав право використовувати проценти або дивіденди, нараховані на всю суму внеску. Витрачати більше коштів без згоди благодійника було неможливо.

— Фактично весь шлях фінансових коштів від пожертводавця до кінцевого набувача не підлягає оподаткуванню. За таким принципом в Україні вже працює кілька некомерційних організацій, — запевнила розумненька помічниця нардепа.

— Мене влаштовують ці умови! — з ошелешеним виглядом мовив професор. — Але я не маю такого інвестора.

Довідавшись про перипетії столичного вояжу шефа, Шура вирішила, що тепер настала її черга діяти. Отже, потрібно було, щоб Аня довела до кінця розпочату справу. Нехай знову збирає своїх друзів.

— Ти мені чітко скажи, що я повинна зробити, — з ходу відповіла дочка, взявши слухавку.

Прохання матері видалося їй доволі плутаним і незрозумілим. Утім, можливо, Алену вдасться розшифрувати всі побажання української сторони. Добре вже те, що спонсорів Аня трохи знала в обличчя.

— Гаразд, повторюю. Можеш записати. Зроби три речі. По-перше, оформи листа від донора. По-друге, знайди гроші, не менше ста п’ятдесяти тисяч євро… Треба тут декому запропонувати.

— Мамо! Що ти говориш?! — зойкнули на тому кінці дроту.

— Ти ж просила казати чітко. По-третє, в уманському відділенні банку потрібен інвестор, який погодиться відраховувати на благодійність якийсь відсоток від свого прибутку.

— Оце так сюрприз. Ми хочемо дати обладнання, і ще повинні через це добряче побігати! — дочка була не в захваті від своїх земляків.

Шура не вперше ставила перед Анею складні завдання, але таких ще не було. Пані Курилець взялася за діло хвацько, хоча мало що в ньому тямила. Не питаючи броду, лізь у воду — таким був її девіз, і, як не дивно, завдяки цьому жінці й справді багато що вдалося зробити. Чого коштуватиме ця чергова оборудка і чи здійсненна вона взагалі — цікавило азартну матусю в останню чергу.

Рекар обожнював Реймс. Щотижня тут відбувалися зустрічі з Анною. Це місто уособлювало собою все романтичне, що було в житті Алена. Окрім того, тут розташовувався центр кращих французьких вин. На півдні і сході до житлових кварталів підступали гори, знамениті своїми виноградниками. Визрівання шипучого вина відбувалось у численних тунелях і порожнечах, розташованих під містом. Звідси, якщо не брати до уваги Париж з його будинками мод, шансонами і кінострічками, брали початок видатні французькі бренди: не тільки шампанське, а й сири, парфуми, особливо — знамениті колекції живопису, скульптури, графіки та старовинна архітектура.

Ален прямував до суду, де його чекали мсьє Франсуа Недяк, адвокат Жорж Берньє та перекладачка в особі мадам Фужерон. Рекар навіть не сумнівався: звичайно, реймський суд відхилить позов мсьє Недяка. Після того як з Умані надійшли додаткові умови для прийняття благодійності, в голові Алена ніби все перемішалося. Здавалося, світ перевернувся і набув інших забарвлень та обрисів. Парижанину важко було зрозуміти специфіку української бюрократичної системи, однак такий чоловік, як Рекар, міг сприйняти значно більше, ніж звичайний француз. Усе-таки, Умань була його дідизною. Окрім того, особистий досвід підказував Алену нетрадиційні ходи. Для цього йому варто було лише згадати пам’ятник Леніну в центрі міста. Рекар виразно, з усією чутливістю власної фантазії, відчував задушливу атмосферу, в якій визрівали передові медичні технології уманського Гіппократа.

Святослав Браславець потребував допомоги іззовні. Власне, йшлося не лише про цього лікаря, а про величезну кількість талановитих людей на теренах колишнього Радянського Союзу, які були неспроможні пробитися крізь бар’єри своєї системи. Ален розумів, що для підтримки інноваційних ідей з-за кордону необхідно привести в дію потужний механізм французької демократії з її громадськими рухами та розвинутими благодійними фондами. І він зробив це, залучивши українську діаспору. Франсуа Недяк став одним з основних спонсорів благодійного фонду. Саме від імені цієї організації до Умані надійшов лист із пропозицією прийняти медичне обладнання для клініки доктора Браславця. Однак це ніяк не прискорило розмитнення вантажу, який і досі вкривався іржею на забутій Богом станції під Києвом.

Франсуа мав бізнес в Україні, і, можливо, через це досить легко погодився відраховувати певний відсоток від свого прибутку на користь «Клініки серця». У відповідь з боку офіційних кіл була лише невдячність. Місцеве