Валерія Володимирівна Іваненко - Хатинка в морі

Туди черепаха відклала восьмеро біленьких яєчок і присипала їх злегка піском. Далі вже сонце вигрівало яєчка, аж поки з них вилупилися черепашки. Вони народились уже в справжніх панцирах і були цілком самостійними…

Черепаха безупинно посувалася вперед і вперед. Вона ніякої уваги не звертала на зелену траву, на яскраво-жовті квіточки і навіть на цього нахабного рогатого жука, якому спало на думку схопитись за її панцир. Черепасі тільки смішно стало: «Оце недоумок! Невже він гадає, що цей панцир, який захищає мене від будь-якого удару, може піддатись йому?»

Черепаха байдуже проминула жука.

Аж тут її зупинив якийсь новий звук, якийсь тупіт. Вона вирішила за краще не рухатись і трохи зачекати. Ризикувати було не варто.

До черепахи кинулась маленька дівчинка. Вона побачила цікавий плескатий камінь і підбігла, щоб роздивитись його як слід. А камінь був дуже цікавий: коричнево-чорний, з якимось дивним жовтим візерунком.

Дівчинка хотіла підкинути камінь ніжкою, та це було важко. Спробувала вона ручками — несила! Може, братик Вітасик подужає?

— Вітасику, — покликала Майка, — дивись, який камінь! Чи ти подужаєш його?

Вітасик підбіг до Майчиної знахідки і мало не підскочив з радості.

— Оце здорово! — закричав він і підняв камінь.

— Ой! — вихопилося у Майки. — В нього ніжки!

І справді, з-під панцира висунулись чотири ніжки і безпорадно шукали опори в повітрі.

Вітась зойкнув і раптом витягнув обидві руки далеко від себе: з-під камінця зненацька задзюрчав струмочок.

— Ой-ой! — закричала дівчинка. — Мало того, що в цього каменя висунулись ніжки, а він ще, виявляється, такий безсоромний. Он що робить!

— Яка ти ще дурна, Майко, — сказав Вітась. — Та це ж черепаха, живе створіння. Ніякий це не камінь. Тепер у мене буде власна черепаха! Я її до міста відвезу!

— Ач який ти, Вітасику! Я ж перша знайшла камінь. Тільки я не знала, що він — черепаха, а ти вже вважаєш її своєю.

— Ну, годі сваритись. Хоч ти й знайшла черепаху, та хай буде вона нашою спільною. Ходімо покажемо її мамі.

І вони пішли стежкою до намету, що був недалеко від озера. Цей намет поставили тато і мама, а Вітась і Майка теж допомагали їм: що треба — подавали і сіно для матраців принесли. А найдужче за всіх стрибала і хвилювалась Майка. Їй дуже подобалось жити коло водички! Це тато і мама вирішили тут з дітьми провести свою відпустку.

Майка йшла, міцно затиснувши в кулачку синю квітку.

Назустріч їй вийшла мати в червоному сарафані, в такому, як і в Майки.

Вітась, забувши про обережність, з якою ніс свою дорогоцінність, побіг до мами, але Майка закричала раніше за нього:

— Мамо, дивися, черепаха! А у неї є такі маленькі ніжки і хвостик. Я спершу не бачила, я побігла по квітку, а вона переповзла з одного місця на інше. А я думала, що це камінь.

Вітась, немов вибачаючись за черепаху, сказав:

— Вона зараз чомусь сховала голову і ноги під панцир. Як же зробити, щоб вона знову повзала?

Мама посміхнулась.

— От ви не галасуйте, не стрибайте навколо, і вона прийде до тями. Давайте я віднесу її в намет і зашморгну завісу.

— Правильно! — вигукнув задоволено Вітась.

Вони підійшли до намету. Перед ним стояв розкладний столик, а трохи далі, коло дерева, — маленька плитка, на якій мама і тато по черзі готували обід. Мама віднесла черепаху в намет і лишила її там. Потім заходилась коло обіду, а Вітась почав чистити картоплю.

Майка навшпиньки підійшла до намету і підняла брезент. Там зовсім спокійно, діловито лазила черепаха. Вона навіть підповзла до стінки намету і спробувала здертися на неї. Її голова була висунута, і Майка побачила зморшкувату шкіру і зовсім беззубий рот. Але загалом черепаха виглядала дуже лагідною. Вона до всього уважно придивлялась.

Майка так само тихенько опустила завісу і побігла до мами й Вітасика:

— А вона ходить!

Мама здивувалась:

— Хто вона? Про кого це ти, дитинко?

Вітась підбіг до Майки і сказав:

— Я ж казав, щоб ніхто не підходив близько і не лякав черепахи! А Майка тут…

— І зовсім я її не лякала, а тільки в щілинку глянула на неї. І тепер я знаю, як її звуть. Її звуть Текля. До нас у дитсадок ходить дівчинка Світланка. Її приводить бабуся Текля. Черепаха на неї схожа. І ходить так само повільно, як бабуся Текля, і зубів у неї теж немає.

— Майко! Нам треба бути в наметі, щоб Текля звикла до нас, до наших голосів, — вигадав Вітасик. — Тільки поводься тихенько. Ходімо.

В намет діти прослизнули навшпиньки, і Текля не звернула на них уваги.

Зайшла мама і сказала дітям:

— Черепаха, мабуть, їсти хоче. Ось у мене лишилось два листки капусти.

Але Текля байдуже пройшла повз капустяне листя.

У цей час почувся веселий голос тата:

— Агей, Вітасику, де ти, пустунчику?

Вітасик