Андрій Любомирович Войницький - Новини

мені і сказав, що... сказав, що засуне... що той... неприроднім шляхом... Я злякався, зрозумійте мене! — вигукнув Захарченко в розпачі.— Вони що завгодно могли зі мною там зробити! Я не міг цього терпіти, тому й написав, як вони вимагали!

Члени колегії сиділи непорушно, як відмінники на відкритому уроці. Неможна було зрозуміти, чи властиві тим скіфським бабам бодай якісь емоції, і лише сумний мужчинка мав трохи здивований вигляд. Чорнявий суддя, як зазвичай, здавався невдоволеним, але чим саме — катуваннями в райвідділі або тим, що доводиться про таке слухати,— було незрозуміло. Сивий протирав хустинкою окуляри.

— Ваша честь, тут усе викладено,— нарешті промовила адвокат, передаючи папери секретарю.— Я прошу суд направити заяву в прокуратуру з метою перевірики свідчення підсудного Руслана Захарченко про катування в Київському райвідділі міліції.

— Ви хіба ще не направляли? — спитав сивий.

— Направляла в липні. Відповіді досі немає.

— Прокуроре, що з перевіркою заяви адвоката? — спитав сивий суворо.

Прокурор, щокатий чолов’яга років тридцяти п’яти, підвівся.

— Ваша честь, заява була перенаправлена до Київської районної прокуратури. Я не готовий зараз повідомити про результати перевірки, але до наступного засідання з’ясую, на якій вона стадії зараз...

— Сідайте,— махнув рукою сивий.— А досі чому не з’ясували? З липня зволікаєте...

Прокурор знову піднявся, пробелькотів: «Ваша честь, я...», але сивий зробив невдоволений жест, і той сів. Сивий пошушукався з чорнявим, той передав щось хворобливого вигляду мужчинці, скіфські баби одночасно затрусили головами, і сивий встав. За ним піднялася колегія, за колегією — всі в залі. Суддя урочисто оповістив:

— Після наради на місці, суд постановив направити в прокуратуру Київського району судове звернення про необхідність перевірки заяви підсудного Захарченка Руслана Васильовича про застосування до нього фізичних і психічних методів тиску в Київському райвідділу міліції під час допиту, що відбувся 19 квітня 20... року. Результати перевірки надати суду до десятого березня. Прошу сідати.

Усі сіли.

— У адвоката ще є питання?

— Поки що немає, ваша честь.

— У прокурора?

— Маю питання, ваша честь,— прокурор пошелестів своїми записами.

Тощий Захарченко у спортивному костюмі, що теліпався на ньому, наче на вішаку, витягнув до прокурора вузьке лице. Вигляд у нього при цьому зробився, як у тієї дворняжки, яка випрошує шматок сосиски, але вже розуміє, що ні, не дадуть.

— Захарченко, вам були знайомі співробітники міліції, які до вас прийшли? — сухо спитав прокурор.

— Ні.

— Ви бачили їх раніше?

— Не бачив.

— Як ви вважаєте, вони могли відчувати до вас якусь особисту неприязнь?

— Я не знаю,— знизав плечима підсудний.

— Звідки йому знати? — втрутилася адвокат.— Він може лише припускати! Ваша честь, я прошу зняти це питання!

— Питання зняте,— підтримав сивий.— Він вже казав, що бачив їх уперше. Прокуроре, не уводьте нас від суті справи!

— Добре, ваша честь,— згодився прокурор.— Скажіть, Захарченко, а робітники міліції диктували вам, що саме треба писати в показах?

Захарченко зам’явся.

— Так, диктували...

— І вони вимагали, щоб ви написали, що у вас був умисел вбити потерпівшу Штос?

— Так.

— Ви так і написали?

— Ну, трохи не так... точно не пам’ятаю... це ж не вчора було... Я не погодився з тим, що в мене був умисел... і так, по-моєму, й написав...

— І вони погодилися з таким формулюванням?

— Ну,— Захарченко був розгубленим.— Погодилися...

— Як же таке трапилося? — здивувався прокурор.— Ви кажете, вас змусили написати одне, а ви написали інше, і вони погодилися?

— Я написав, що зробив Наташі укол! — почав істерити Захарченко.— А їм тільки це й було потрібне! Все інше їх не цікавило!

Прокурор відвернувся до вікна, де вже накрапувало, і на мить скам’янів, наче то був не державний обвинувач, а його гранітна подоба. І мені здалося тоді, що він встигає думати про якісь свої справи, згадує вечірній мінет від дружини або ранковий наганяй від начальства. Одне було зрозуміло: цьому щокатому дядькові плювати на долю до смерті переляканого двадцятилітнього гопника. Він зламає її, не мигнувши. Його робота — ламати такі долі. Зламає і повернеться до жінки, до діточок, впаяє хлопу п’ятнадцять років і буде смакувати вдома гарячу вечерю під чарчину. Ціла ієрархія таких самих щокатих дядьок у добротних костюмах допоможе йому в цьому, бо вони — конвеєр, що тягне таких невдах у СІЗО і на зону, безжальна, байдужа, жорстока каральна система.

Хлопчина був приречений, і не має значення, чи він сам уколов