Катерина Щоткіна - Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Керівництво УГКЦ просто розставило обмежувачі перед українським президентом, змушуючи його прийняти потрібне рішення і не відступатися від нього. Це означає, що до 2001 року УГКЦ уже почувалася досить упевнено, аби вступати в неприховане політичне протиборство з київською владою. Як це не дивно, президент Кучма відчайдушно потребував підтримки папи римського, бо значна частина західних політиків уникала спілкування з ним на тлі кількох підозр, у тому числі й щодо того, що саме він віддав наказ убити журналіста Георгія Гонгадзе. Кільце відчуження навколо українського президента стискалося, залишаючи йому мало шансів на улюблену «багатовекторність», штовхало в обійми Кремля, який прекрасно розумів, що тепер може абсолютно вільно диктувати свої умови примхливому «молодшому братові».

Папа римський потрібен був українському президенту як посередник між ним і Заходом. Захід, у свою чергу, був зацікавлений у тому, щоб Україна зберегла свій статус «буферної зони». Обидві сторони опинилися в пікантній ситуації, і тому посередництво духовної особи мало б її залагодити. Ніхто не засудить главу церкви, який приїхав із візитом до своїх вірних, і не засудить священнослужителя, який потиснув руку грішникові — на те він і священик.

У якийсь момент політична гра керівництва УГКЦ стала досить очевидною, і на нього негайно посипалися звинувачення в тому, що воно «дозволяє Кучмі відмити свій імідж» на тлі візиту папи.

З суто політичної точки зору, не вийди Кучма в той момент із незручного становища (зокрема, за допомогою папи римського), він був би приречений по вуха загрузнути в «русском мире» ще тоді, 2001 року. Він не мав би іншого способу втримати владу. Довелося б погодитися на всі умови, які висунув би йому Кремль. І ніхто тепер не зможе сказати напевно, чи дали б українці тоді таку саму відсіч «русскому миру», як 2013-го або хоча б 2004-го.

Треба зазначити, що і в папи були власні політичні цілі в нашій країні, адже коли у Ватикані говорять про Україну, обов’язково мають на увазі Москву. Це неминуче, оскільки офіційно і для католиків, і для православних Україна вважалася «канонічною територією» Московського патріархату. Усі знали про бажання папи Івана Павла II відвідати Росію і тлумачили його візит до України більше з точки зору можливості/неможливості візиту до Москви. Хтось вважав український вояж «репетицією», інші завважували, що папа, будучи реалістом, розуміє, що Москву йому «не взяти», тому він вирішив «узяти» хоча б Київ. Але всі ці тлумачення, скільки б правди в них не було, торкалися тільки однієї політичної сторони візиту — важливої, але не вичерпної — Ostpolitik. Україна в цих розкладах розглядалася, як і раніше, тільки як об’єкт в іграх римського престолу.

Москві такий підхід і погляд на речі був і лишається близьким, оскільки він зберігає за нею роль лідера «східного блоку», який, щоправда, існує вже тільки у символічному та ідеологічному просторі. У цьому міфічному полі Україна залишалася провінцією, і понтифікові слід було просити дозволу відвідати її не у «намісника», а в «метрополії». Те, що папа римський обмежився домовленістю тільки з українською стороною, було не просто ударом по амбіціях — це було натяком на те, що Україну можуть розглядати як суб’єкт міжнародної політики (принаймні, церковної). Тому до останнього моменту промосковські сили, що діяли, переважно, від імені УПЦ МП, протестували проти цього візиту. У результаті папі довелося здійснювати пасторський візит як «державному мужу»: як глава держави Ватикан він прибув на запрошення глави української держави. Проте в тому, що візит саме пастирський, годі було сумніватися — його основними подіями стали не офіційні зустрічі, а Служби Божі.

Вельми знаковим для України — і, зауважу, прикрим для Московського патріархату — мало стати те, що під час візиту папа Іван Павло ІІ зустрівся з главами «розкольницьких угруповань»: очільником УПЦ КП патріархом Філаретом і виконувачем обов’язків патріарха УАПЦ митрополитом Мефодієм. Це було кричуще порушення конвенцій, які до того часу існували у московсько-ватиканському діа­лозі. Ізоляція «розкольників» була (і залишається) для Москви настільки ж принциповою, як свого часу ізоляція українських греко-католиків: їх «немає», вони «незаконні», викреслені з реальності. Утім, папа Іван Павло II ніколи не давав приводу думати про себе як про прихильника «редагування реальності», він завжди вважав за краще мати справу з тим, як воно є насправді. Мав сміливість чинити саме так.

Цього разу папа не побоявся пройти по межі фолу: він зустрівся з усіма, із ким вважав за потрібне. Або, скоріше, ті, хто організовував його візит із української сторони, зуміли домовитися між собою, переконати понтифіка і знайти вихід із найделікатніших становищ. У результаті папа продемонстрував світові й Україні, що він готовий мати справу з нею, із її реальним станом речей безпосередньо, а не понад голову вирішувати її долю з московськими «колегами». Москва завжди воліла самостійно ухвалюти рішення щодо «своїх провінцій». Із папою-поляком це не спрацювало: відомий польський принцип «нічого про нас без нас» він поширив на Україну. Це була цілком нова і не надто приємна для Москви нота в Ostpolitik.

«Папа Іван Павло ІІ знав росіян і комунізм. Але він також дуже хотів відвідати Росію — для нього це було щось особливе, — пояснює кардинал Гузар. — Але для папи це було питання релігійне, а не політичне. Ватиканська Ostpolitik мала вплив і на нього. Приміром, Гаванська декларація[21] — це політичний акт. Так, із боку папи Франци­ска є і релігійна мета, але зроблене все це не дуже доб­ре — документ вийшов занадто політизований, і в українців це лишило поганий присмак. Натомість папа Іван Павло ІІ мав настановлення релігійне. Ви самі бачили: коли він перебував в Україні, це не був візит політика. Це був візит духовної особи. До того ж, до нього Ватикан зустрічався в Україні тільки з представниками Московського патріархату. І коли Іван Павло ІІ приїхав, його теж хотіли обмежити зустріччю з УПЦ МП. Але ми знайшли тоді розв’язку: він зустрівся з Всеукраїнською радою церков та релігійних організацій. Серед інших там були представники й УПЦ КП, й УАПЦ. Папа тоді пережив щиру радість, що мав нагоду побачити їх і звернутися до них».

Що б не говорили тоді про «зраду» папи, який приїхав «тиснути руку диктатору» (папа Іван Павло ІІ тиснув руки й не таким диктаторам — у тому особливість його статусу), його візит спричинив ряд цікавих відкриттів. Патріарх Любомир Гузар показав папі римському залиті людьми льотне поле під Києвом і іподром у Львові. Він представив понтифіку величезну українську церкву — переважно саме греко-католицьку, яка ще недавно вважалася спочатку знищеною, потім провінційною чи взагалі ­«діаспорною». Церкву, яка пронесла свою вірність Ватикану через пекло радянських тюрем і таборів і яка нарешті зібралася навколо свого очільника. Гузар показав Ватикану (зокрема, куріальним скептикам), що Українська греко-католицька церква — не вигадка, не нонсенс, не історична помилка, що це даність, із якою доведеться рахуватися. Ватикан мав нагоду в черговий раз переконатися в тому, що цією частиною своєї церкви він не зможе знехтувати.

Зрештою, особисто кардинал Гузар міг відчути довершеність моменту: він довів папі Войтилі, який свого часу обрав на місце патріарха УГКЦ іншу людину, що «все одно Сліпий переміг». І в тому, що Українська греко-католицька церква повернулася в Україну, швидко розбудувалася і зміцніла настільки, що змогла влаштувати візит понтифіка і гідний йому прийом. І в тому, що церкву все-таки очолив Любомир Гузар,