Катерина Олександрівна Медведєва - Скляна, олив'яна, дерев'яна

на подвір'ї Луттиної хати, тієї, що згоріла торік. Він добре знав, що той кущ ніколи більше не цвістиме. Яка жорстока людина!

Марта не помітила, як Марго заплакала, бо й сама плакала розповідаючи. Марта й Пилип кохали одне одного, та не могли одружитися, доки Пилипа не звільнять.

А принцеса зрозуміла: ще двоє людей страждають через її егоїзм, і це зробило її ще нещаснішою.

«Я мушу допомогти їм усім», — думала вона, але не знала, як це зробити…

Настала весна, сніг сходив з поля, на деревах набрякали бруньки, з'явилися перші проліски. Овид якось зайшов до Міранди з величезним букетом ніжних весняних квітів, але наречена не зраділа такому подарункові.

— Притяг додому сміття, — сказала вона.

— Ну, коли тобі ці квіти не подобаються, я подарую їх Риті, — заявив Овид.

Принцеса сиділа і в'язала, вона не чула, що прийшов Овид, і зойкнула, коли він осипав її пролісками.

— Як гарно! Це мені?!

— Вони тобі подобаються?

— Так, дуже! Дякую! — Марго мало не заплакала. Вона не розуміла, чому Овид ні сіло ні впало подарував їй квіти, але була йому дуже вдячна.

Міранда розсердилася.

— Ти що, закохався в цю потвору? — спитала вона.

Овид засміявся, і вони помирилися.

Коли потеплішало, Марго більше часу стала проводити надворі. Вона працювала, не скаржилася на втому і виконувала всю загадану Мірандою роботу.

На превеликий принцесин подив, сільські діти не боялися її. Навпаки, відчуваючи в ній добру душу, тягнулися до неї. Принцеса гралася з ними, розповідала дивовижні казки про королівський палац і його господарів. Діти, затамувавши подих, слухали її.

Найбільше принцесу любила сліпа Лутта. Вона ходила з Марго і на річку, і в поле. Принцеса оберігала сліпу дівчинку, тим паче що Лутта теж просила допомоги у чарівників і її бажання не здійснилося.

— Мені тяжко жити в Овидовій хаті, — зізналась якось Лутта. — Його батьки вважають мене тягарем, вони жалкують, що прихистили мене, я чую роздратування в їхніх голосах. Там нестерпно залишатися, а піти мені нема куди: я не зможу працювати.

Цього вечора Марго витягла своє чарівне люстерко не для того, щоб посумувати за минулим життям, а щоб дізнатись, як допомогти бідолашній Лутті. І, як не дивно, Марго побачила в ньому Дюшесове обличчя.

— Вітаю тебе, принцесо.

— Дюшесе?! Я хотіла запитати…

— Я можу відповісти на твоє запитання, Марго.

— Ти знаєш, як повернути Лутті зір? — спитала принцеса.

— Так, — відповів чарівник.

— Ну то кажи хутчій!

— Лутта попросила чарівників, і ми, звичайно, допомогли б їй. Та чарівна сила, потрібна для бажання, пішла на один з твоїх подарунків.

— Отже, один з них допоможе Лутті? — здогадалася Марго.

— Так.

— Чого ж ти зволікаєш, Дюшесе? Кажи!

— Якщо Лутта подивиться в це люстерко, вона прозріє. А люстерко втратить чарівну силу. Ти ніколи більше не зможеш побачити в ньому палац, короля, себе колишню. Вибирай, принцесо!

Марго вирішила востаннє поглянути на своє минуле. Вона попросила в люстерка показати торішній новорічний бал. Принцеса вбралася тоді Сніговою Королевою: вся в білому оксамиті, вона сяяла діамантами й перлами, чарівна й неповторна. Ет, як вона танцювала й співала, як весело і святково було в палаці!

Марго рішуче засунула люстерко в кишеню фартуха. Луттин зір дорожчий, аніж купа спогадів.

Лутту вона знайшла в хаті разом з Овидом, який саме заплітав їй косу. Овид дуже любив дітей, а Лутту доглядав, як рідну сестру.

— Лутто, вгадай, хто до нас прийшов? — спитав він.

— Рита!

— Як ти вгадала? — здивувався Овид.

— У твоєму голосі я почула радість, — відповіла сліпа дівчинка.

Марго витягла люстерко, піднесла його до Луттиних очей.

— Зараз ти уважно подивишся вперед, Лутто, і побачиш себе в дзеркалі.

— Не смійся з неї! — сказав Овид.

— Дивися, Лутто!

І сталося диво. Широко розплющивши блакитні очі, дівчинка раптом закричала:

— Я бачу себе! Я знову бачу! Овиде!

Він обійняв дівчинку й ошелешено спитав Марго:

— Рито, як тобі вдалося?

Марго поспіхом пішла, нічого не відповівши. Вона боялася, що Лутта вжахнеться, побачивши її. А люстерко відтоді показувало тільки відображення опудала Рити, на яке вона дивилася зрідка.

Марго сиділа в себе в комірчині, коли до неї вбігла Лутта.

— Ти Рита? — спитала вона.

— Так. — І Марго заплющила очі, аби не бачити, як Лутта з відразою йде геть.

Натомість Лутта обійняла її й поцілувала.

— Ти не злякалася мене? — спитала вражена Марго.

— Звичайно ж, ні. Ти добра і щира. І я хочу дружити з тобою й далі, якщо ти не проти.

Після чарівного Луттиного видужання люди почали краще ставитись до Марго. Якщо раніше тільки діти віталися з нею, то тепер і дорослі не сахалися при зустрічі. Деякі навіть пропонували їй допомогу, а одна жінка сказала:

— Ходи жити до мене, в мене тобі буде добре.

Та Марго не захотіла йти з хати пана Люпена. Марта щодень сумнішала, і тільки Марго знала чому і могла її якось розрадити.

По весні прийшло літо, настала косовиця, а з нею й Літнє свято. Марго пригадала, як у палаці вона та її фрейліни наряджалися в костюми фей та ельфів, плели вінки, танцювали, співали