Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

сві­танок. Він лежав на спині й дивився в небо. Останні зорі зовсім зблідли. Йому все ще вчувався голос. І зненацька пригадалося все пережите до цієї миті. Він раптом згадав про мету Великих Пошуків.

Отепер він напевно знав, що треба зробити. Лише люд­ська дитина, дитина, яка живе у світі за межами Фантазії, може дати Дитинній Царівні нове ім’я. Отже, треба знайти людську дитину і привести її до Царівни! Він притьмом пі­дхопився.

— Ох, — подумав Бастіян, — як я хочу допомогти Дитинній Царівні; їй і Атрею. Я придумав би для неї якесь особливо гарне ім’я. Якби тільки знав, як дістатися до Атрею! То пішов би туди негайно, цієї-таки миті. О, як би він здивувався, якби я раптом опинився поруч із ним! Та, на жаль, це неможливо, хіба ні? А що, якщо?

Відтак Бастіян тихенько мовив:

— Якщо тільки існує хоч якийсь шлях, який провадить до вас, скажи мені. Я прийду, я напевно прийду, Атрею! Ось побачиш.

Коли Атрею обернувся, то побачив, що ліс колон з усіма його переходами, аркадами і терасами - зник. Довкола про­стягалася лише пустельна рівнина - та сама, що й за кож­ною з трьох магічних брам. Але тепер на цій рівнині вже не було ні Брами Без Ключа, ні Брами Чарівного Дзеркала.

Він підвівся, роззирнувся навкруги. І несподівано ви­явив, що посеред рівнини, зовсім недалеко від нього утво­рилося таке ж місце, як і те, що його Атрею бачив у Сови­ному Лісі. Утім, тепер це місце було набагато ближче. Він відвернувся і прожогом кинувся у протилежний бік.

Минуло чимало часу, а Атрею все біг і біг, аж доки не вгледів, що ген далеко, на обрії, височить якесь неве-іике нагромадження каменів. Можливо, це був саме той - уже бачений - пустельний краєвид, де на тлі безладно розкида­них іржаво-червоних скелястих брил височіла Брама Вели­кої Таїни?

Атрею помчав туди, але бігти довелося ще доволі довго, перш ніж він наблизився достатньо, щоби мати змогу добре все розгледіти. А тоді його охопили сумніви.

Що ж, там таки справді було щось, що нагадувало на­громадження скелястих брил, але жодної брами він чомусь так і не помітив. Та й самі ці брили були вже не іржаво- червоні, а сірі та безбарвні.

Він знову побіг у той бік. Тільки за якийсь час йому вдалося розгледіти поміж скелями щось, що віддалено на­гадувало нижню частину брами, однак арки над нею не бу­ло. Що ж трапилось?

Відповідь на це запитання він отримав лише через бага­то годин, допіру тоді, коли нарешті добіг до місця, де рані­ше стояла Брама Великої Таїни.

Велетенська кам’яна брама завалилася, а сфінкси зни­кли!

Атрею насилу пробрався крізь руїни і виліз на піраміду з кам’яних плит і скелястих брил. Із цього підвищення він заходився роззиратися на всі боки, шукаючи місця, де на нього мали б чекати Двоселенці та щастедракон. Але, може, їм теж довелося втікати від Ніщо?

Але тут Атрею помітив, що з-за одної зі скелястих брил - там, де була огорожа Енгівукової обсерваторії, - хтось ви­махує малесеньким прапорцем.

Атрею і собі замахав руками, а тоді закричав, склавши долоні, рупором:

- Еге-гей! Ви ще там?

Не встиг іще відлунати його голос, як із заглибини в скелях, де знаходилася печерка гномів-Двоселенців, у пові­тря здійнявся світлосяйно-перламутровий щастедракон Фухур.

Рухаючись по-зміїному звинно і плавно - це були пре­гарні, повільні рухи, - Фухур линув у повітрі; на радощах час від часу перевертався на спину або робив кілька блис­кавичних сальто, скидаючись на палахкотливий язик біло­го полум’я, а тоді приземлився на ту саму піраміду зі ске­лястих брил, де стояв Атрею. Щастедракон вмостився коло нього, опершись на випростані передні лапи. Він був такий великий, що його голова на вигнутій дугою шиї опинилася високо над Атрею, тим-то щастедраконові довелося дивити­ся на нього зверху вниз. Він поводив з боку в бік своїми очима, схожими на дві рубіново-червоні кулі, а тоді з насо­лодою роззявив пащу, висолопив язика і загримів голосом, що відлунював бронзовим гулом:

- О, Атрею, мій друже і повелителю! Як добре, що ти нарешті повернувся! Ми вже майже втратили надію тебе дочекатися - тобто надію втратили двоселенці, а не я!

- Я теж дуже радий тебе бачити, - відповів Атрею. - Але що такого сталося за цю одну ніч?

- За одну ніч? - крикнув Фухур. - Гадаєш, це була всього лише одна ніч? О, тоді ти дуже здивуєшся! Залазь мені на спину, я понесу тебе!

Атрею вибрався на спину велетенського звіра. Йому вперше доводилося летіти на щастедраконі. І хоча він не раз об’їжджав диких огирів, до того ж і сам був не з лякли­вих, однак першої миті йому аж перехопило дух. Крім того, він майже втратив здатність бачити і чути. Це був справді блискавичний політ. Він вчепився за Фухурову гриву, що тріпотіла на вітрі, а той гулко засміявся і гукнув:

- Відтепер тобі доведеться до цього звикати, Атрею!

- Так чи інак, - закричав Атрею у відповідь, хапаючи ротом повітря. - Ти, здається, вже цілком одужав!

- Майже, - відповів щастедракон, - але ще не цілком!

І вони приземлилися перед печеркою Двоселенців. Ен- гівук і Урґль стояли коло входу і чекали.

- Ну, то що там було? - в ту ж мить кинувся розпитува­ти Енгівук. - Ти мусиш усе мені розповісти! У чому полягає таємниця брам? Чи правильні мої теорії? Ким або чим є Уюляля?

- Стривай-но, стривай, - перебила його старенька Урґ­ль. - Хай спершу поїсть і нап’ється. Бо для кого ж я тут на- варила-напекла? На твою непогамовну цікавість буде час!

Атрею зіскочив зі щастедраконової спини і привітався з гномами. А тоді всі троє сіли до столика, накритого до обіду і заставленого всілякими смаколиками; на ньому парував чайничок з гарячим напоєм із цілющого зілля.

Бежеві дзиґарі вибили п’яту. Бастіян скрушно подумав про дві плитки шоколаду з горіхами. Він зберігав їх удома, в шафці коло ліжка, — на той випадок, якби серед ночі раптом зголоднів. Якби він знав, що ніколи більше не повернеться додому, то взяв би їх із собою, це був би його недоторканний запас. Але тепер про це не варто було навіть згадувати.

Фухур вмостився у маленькій заглибинці поміж скеля­ми, тож його велетенська голова опинилася біля Атрею, і він все чув.

- Ви тільки подумайте, - вигукнув він, - моєму другові та повелителю здається, що його не було з нами всього ли­ше одну ніч!

- А