Володимир Григорович Брагін - В країні дрімучих трав

ЛІС ШУМІВ

Я добіг до піщаних горбів і почав видиратися на один з них. Аби тільки наздогнати!

Зовсім недавно ці горби були для мене купками землі, викинутими нагору кротами і польовими мишами. Біля отворів своїх підземних ходів вони завжди залишають викинуту ними землю. Я б спокійно і безтурботно, не помітивши, переступив через це “пасмо горбів”.

А зараз? Каміння котилося з-під моїх ніг. Валуни захаращували мій шлях, — Земля із стрімких схилів сповзала й тягла мене вниз.

До вершини горба я так і не дістався. Оглянувся. Горби, високі горби стояли близько один до одного, утворюючи довге пасмо. Вузькі небезпечні ущелини зяяли між ними. Там, за цими горбами, була моя пілюля.

Я знову ступив крок до вершини. Іще крок. Та один невдалий рух — і я скотився вниз. Я вкрай знесилився. Відчай охопив мене. Ніколи мені не зрозуміти, як перебралися через горби двоє чорних “лицарів” разом із своєю велетенською кулею.

Безпорадний і розгублений, я довго не міг зібратися з думками. Що робити? Може, повернутися до старого пенька? Але надто вже важкий кам’янистий шлях. Неможливо із зраненими ногами видиратися на горби, що осипаються під тобою. Я повернув праворуч — і ось я йду лісом, густими, непрохідними нетрями. Я знав, пам’ятав, що перебуваю в травах, які недавно топтав ногами… Трави… трави… Ні!

Величезні, із зеленими стовбурами дерева небачених обрисів оточували мене. Вони безнастанно здригалися від вітру. Кожне дерево злякано тремтіло, хиталося, хилилося майже до коріння. В повітрі стояв шум.

Я почав пробиратися крізь хащі, сповнені дивних звуків. Мене оглушували дзенькотливий шум, різкий свист, безупинний гул, безугавне тріскотіння й ревіння.

Тепле, вологе, задушне повітря обдавало мене, наче я опинився в джунглях.

Я розсував стебла, відхиляв величезне листя невідомих рослин. Яка розмаїтість рослинного світу! Пахощі накочувалися дужими хвилями. В голові паморочилось.

Де ж, де знайомі, з дитинства звичні пахощі трав: солодкий аромат хрестиків, гіркота полину, різкий лікарський запах ромен-зілля, терпкий дух м’яти? І як упізнати, як розрізнити серед трав, які видаються мені деревами, як упізнати найзвичайнісінький подорожник, конюшину, житницю, приворотень, жовтець, дзвоник? Звичайно, всі вони тут. Але я бачив величезне листя — широкі полотнища, що колихались під вітром; бачив полотна круглі і зубчасті, тонкі і плоскі, загострені, наче зуби пилки, блискучо-гладенькі і вкриті густим ворсом.

Листя то було притиснуте до стовбурів, то гойдалося на довгих черешках, то віялом вихоплювалося просто із землі. Ліани густо переплелися між рівних стовбурів і заступали мені дорогу. Очевидно, це були всім відомі ніжний в’юнок і чіпкий горобиний горошок…

Всі мої уявлення й відчуття сплутались. Я бачив інші розміри й барви, чув інші звуки, вдихав нові запахи. Як усе навколо мучило й примушувало страждати!

Дивні, небачені птахи перелітали з дерева на дерево… Чи птахи це?

Незрозумілі тварини, величезні й маленькі, стрибали і переповзали з місця на місце: серед них були яскраво-зелені, що зливалися з зеленню листя, чорні, що припадали до темного коріння, жовті й бурі, що повзали по землі. Всі вони перебували в безперервному русі. Все довкола то злітало вгору, то падало. Звичайно, це були зовсім не птахи і не звірі — це були незліченні види комах.

Яка цікава й грізна, нова й небезпечна ця країна!

ВИТВІР РУК ЛЮДСЬКИХ

“Ні, — сказав я сам собі, — годі!” Мені стає дедалі важче дихати. Я тут боюся зробити крок, не знаю, як ступити. Не розумію і ніколи не зрозумію, не назву всього, що мене оточує. Тут стало незрозумілим усе зрозуміле в житті. Я глянув на небо: воно було таке знайоме, звичне, з пухнастими сіренькими хмарками, що спокійно пливли у глибокому синьому небі, змінюючи легкі обриси. І завжди холодна синява стала для мене теплою, рідною. Тільки небо лишилося таким, як колись…

Треба роздобути, неодмінно роздобути крупинку, що відновлює зріст, і повернутися до людей! Було дві крупинки… Якісь тварини котили смердючу гору і разом з нею занесли крупинку. Я назвав їх чорними “лицарями”. А насправді? Я уявив собі життя в його колишніх масштабах: та це ж жуки-скарабеї! Жуки-гнойовики! Дожену… дожену! Відберу! Але від самої лише згадки про жуків на мене війнув огидний дух кулі, виготовленої з пресованого гною. Я ще не погнався за скарабеями, а мене вже почав душити аміачний дух гори гною, яку вони кудись котили.

Отже, залишається одне: піти на двобій з павуком. У нього в сітці друга крупинка. Але я згадав восьмиоке чудовисько, що розгойдувалося в повітрі, страшні щелепи-ножиці. Мотузки… липкі канати… Що робити? Я притулився до якогось дерева і скрикнув. від болю — в мене увігналася гостра голка.

З великими зусиллями я витяг із свого тіла кінець цієї голки, що відломився. Біль як від опіку. Відійшовши од дерева, я опустився на землю. Тіло було наче у вогні.

Щільною стіною стояли переді мною дерева, всі стовбури їх було вкрито такими ж самими голками. Дерева хиталися під вітром, шурхотячи пласким зубчастим листям. Кожний зубець листка теж мав голку на кінці. Кропива!

Треба прикласти до опеченого місця жменю сирої землі. Від цього має полегшати. Простягнув руку, разом із жменею землі підняв… дерев’яну ложку. Дерев’яна ложка? Я дивився на неї і дивом дивувався: як зручно її тримати в моїй руці — руці людини, яка зменшилася в багато-багато разів. Чи це лише кусок дерева, випадково подібний до ложки? Гра природи? Авжеж! Але ложку вкрито лаком. Ось у кількох місцях лак потріскався. Як старанно виточували цю ложку! Витвір рук людських?! Думчев! Невже ця маленька ложка — ознака життя людини серед трав? Не знаю, не здогадуюсь, як можна без ножа виготовити тебе, маленька ложко! Але добре відчуваю, як через цей кусок деревини, який я тримаю в руці, передається мені тепло іншої людської руки.

РЯДЖЕНІ І ФОКУСНИКИ

До павукової сітки я дійду. Крупинку заберу. Вздовж і впоперек пройду Країну Трав і знайду людину, яка виготовила маленьку дерев’яну ложку. Розшукаю Думчева. Так я казав собі. В ті хвилини мені й на думку не спадало, що, може, тут давно немає того, кого я збираюсь шукати, і що дерев’яну ложку, яку я так міцно стискаю в руці, Думчев загубив, можливо, тридцять-сорок років тому.

Отже, я вирішив здобути крупинку зворотного зросту, яка зачепилась у павутинні. Вирішив, але відразу ж задумався. Куди йти? Як знайти шлях до