Клайв Стейплз Льюїс - Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик

почув новину, — чого стовбичите тут без діла, чого язиками плещете? Ворог під Анвардом! Треба негайно звістити всіх у Кеа-Перевелі. Треба викликати звідти військо. Нарнія повинна прийти на допомогу королю Люну.

— Ох! — вигукнув їжак — Але Верховного короля зараз немає в замку. Він на півночі воює велетів. До речі, про велетів, сусідоньки, я пригадав собі, що…

— Хто передасть вістку? — перебив їжака гном. — Хто може бігати швидше за мене?

— Я, — озвався олень. — Що потрібно передати? Скільки калорменців?

— Дві сотні під орудою принца Рабадаша. І… — але олень уже метнувся геть. Він, здавалося, летів над землею, майже не торкаючись її ногами, і за мить його білий хвостик зник за деревами.

— Цікаво, куди він помчав, — зауважив кролик, — адже Верховного короля немає у Кеа-Перевелі.

— Він знайде королеву Люсі, — мовив гном. — А тоді… гей! Що коїться з хлопцем? Він аж позеленів! Здається, йому погано. Може, він умирає від голоду? Коли ти востаннє їв, юначе?

— Учора вранці, — ледь чутно вимовив Шаста.

— Тримайся! — гукнув гном і тут-таки підхопив хлопця куцими товстенькими ручками, бо той геть заточився. — Сусіди, чи ж вам не соромно? Ходім зі мною, парубче, ходімо снідати. Бо тут одні балачки.

І гном прудко поволік Шасту в ліс. Дафл увесь час мусив підтримувати хлопця, бо той від утоми й голоду ледве переставляв ноги. Шасті здалося, що ішли вони досить довго, та ось нарешті опинилися на невеличкій галявинці, а там стояла чепурна хатинка. Двері у ній були відчинені, з комина ішов дим. Вони ступили на поріг і Дафл гукнув.

— Гей, братики, у нас гість!

До Шасти долинули якісь пахощі. Він не знав, що це таке, бо йому ніколи не доводилося куштувати яєшні з шинкою та грибами, яка саме шкварчала на сковорідці.

— Пригни голову, парубче, — попередив Дафл, але Шаста уже буцнувся чолом об низенький одвірок.

— Так, — мовив гном, — сідай на долівку. Стіл для тебе трохи замалий, а стільці й поготів. Гаразд. Ось вівсянка… ось глечик з вершками, а ось ложка. Частуйся.

Не встиг Шаста розправитися з вівсянкою, як брати Дафла (а звали їх Роджін і Бріклтамб) уже подавали на стіл яєшню, кавник, гаряче молоко та грінки.

Усе це було для хлопця новим та незвичним, бо у Калормені таких страв не вживали. Він ніколи не бачив грінок і не знав, чим їх намащують, бо у Калормені не було масла — там споживали хіба оливу. Та й сама хатина нічим не нагадувала підсліпувату, просяклу запахом риби халупу Аршиша або вкриті килимами, прикрашені колонами зали у Ташбанському палаці. Стеля тут була доволі низенька, усе всередині зроблене з дерева, на стіні висів годинник із зозулею, стіл накрито картатою біло-червоною скатертиною, на якій стояла ваза з польовими квітами, а на віконцях висіли короткі фіранки. Не так просто було Шасті користуватися начинням гномів — усіма цими крихітними горнятками, тарілочками, ножами та виделками. проте гноми їх справно наповнювали, приказуючи: «Будь ласка, ось масло», «Горнятко кави», «Ось гриби», «Хочеш, підсмажимо ще одне яйце?». Врешті всі наситились. Гноми кинули між собою жереб: мити начиння довелося Роджіну. Потім Дафл і Бріклтамб вивели Шасту на подвір’я, посадовили на призьбі, а самі сіли поряд. Усі вдоволено зітхнули. Гноми витягли люльки і запалили. Роса висохла на сонці, та легенький вітерець не давав розгулятися спеці.

— А тепер, друже, — звернувся до Шасти Дафл, — я покажу тобі нашу країну. Звідси видно майже всю південну частину Нарнії, і ми дуже тішимося, що з нашої хатини можна побачити таку широчінь. Лівобіч від тебе, он за тими пагорбами, прозирають Західні Гори. А отой пологий пагорок праворуч зветься Камінним Столом. А догори…

Проте у цю хвилину до його пояснень долучилося якесь сопіння. Після втомливої подорожі, після смачного ситного сніданку Шаста міцно заснув. Гноми помітили це і, намагаючись не розбудити хлопця, встали із призьби і навшпиньках рушили до хатки. Правда, вони так при цьому метушилися, перешіптуючись та цитькаючи одне на одного, що якби Шаста не був до краю зморений, то напевно б прокинувся.

Шаста проспав цілий день і прокинувся щойно перед вечерею. Усі ліжка у гном’ячій оселі, зрозуміло, були для нього замалі, Та гноми влаштували для гостя на підлозі чудове зручне ложе з вереску, і Шаста спав так міцно, що й снів жодних не бачив. Настав ранок. Гноми саме встигли поснідати разом із гостем, коли знадвору долинув якийсь звук

— Сурми! — вигукнули гноми і вибігли на подвір’я. Шаста теж подався за ними.

Сурми проспівали ще раз. Шасті уже доводилося чути могутній урочистий спів ташбанських горнів, веселий радісний заклик мисливського ріжка короля Люна, а звук, що видавали ці сурми, був прозорий, гострий та мужній. Він долинав зі сходу, з лісу, а невдовзі до нього долучився кінський тупіт. За хвильку з-поміж дерев з’явилися вершники.

Першим на гнідому коні їхав лорд Перидан. У руках він тримав велике знамено Нарнії — червоного лева на зеленому полі. Шаста впізнав його одразу. За ним їхали три вершники. На бойових румаках гарцювали король Едмунд та білява усміхнена панна. Панна була вдягнена у шолом та кольчугу, через плече у неї висів лук, а на боці сагайдак, повний стріл. («Королева Люсі» — прошепотів Дафл.) Поруч із ними на поні їхав принц Корін. За ними просувалось їхнє військо. Частина вершників їхала на звичайних конях, а частина на речистих. За певних умов речисті коні погоджувалися носити на собі вершників, наприклад, коли Нарнія вирушала на війну. Далі йшли кентаври, суворі ведмеді, великі речисті пси. Завершували колону шість велетів. Це були добрі нарнійські велети. Шаста знав це, та все ж довго не міг зважитися глянути на когось із них: до певних речей доводиться звикати доволі довго.

Король і королева наблизились до хатини. Гноми низько вклонилися, а король Едмунд вигукнув:

— Так, друзі! Пора відпочити і підкріпитися! Вершники спішились, поскидали торби, загомоніли. Корін підбіг до Шасти, вхопив його за руки і вигукнув.

— Не може бути! І ти тут? Тобі вдалося добратися сюди? Дуже тішуся! А тепер ми з тобою гарно розважимось. От пощастило! Вчора зранку ми висадились у гавані Перевелу і зустріли оленя Шерві. Він попередив нас про напад на Анвард. Як гадаєш…

— Хто це, Ваша високосте? — спитав король Едмунд, зупинившись біля них.

— Хіба не бачите, сір? — усміхнувся Корін. — Це мій двійник: хлопець, якого ви прийняли за мене у Ташбані.

— Справді, твій двійник! — вигукнула королева Люсі. — Ви наче близнята. Диво та й годі!