Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

- Чолом тобі, княже! Будь здоров, княже! - прокотилось у палаті, воєводи й тисяцькі забряжчали мечами, мужі ліпші й нарочиті, що дрімали під стінами, підняли голови, Ємець провів пальцем по шкірі бубна, і сухий, скрипучий звук приєднався до шуму в палаті.

- Будьте здорові й ви, мужі новгородці! - відповів на їх вітання князь Володимир, здійнявши з голови хутряну, всипану самоцвітами шапку, а з пояса меч, сів на свій стілець.

У палаті стало тихо. В круглих слюдяних віконцях багряніло вечірнє проміння. Гридні ходили з світильнями, запалювали у важких шандалах товсті воскові свічі. У мерехтливому їх сяйві стало краще видно князя Володимира, його світле, срібною ниткою ткане платно, широкий зелений пояс, червоне корзно. Позад нього окреслились темні голови воєводи Добрині і ще кількох старших воєвод, що завжди стояли позад нього, за княжим стільцем.

Потім у дверях палати залунали важкі кроки, між рядами мужів до князя прямували сли, що їздили в землю Полотську. Ось наперед вийшов воєвода Михало, бояри Зринь, Волдут, Тудор, тисяцькі Спирка й Чудин.

- Чолом тобі б'ємо, княже, і всьому Новгороду, - почав Михало, низько вклоняючись Володимиру, а потім і мужам на всі боки. Те саме зробили і всі сли.

- Будь здоров і ти, боярине Михале, і ви, сли! - відповів на це князь. - Ждали давно новгородчі вас із-за Волока, чого затримались?

- Супротивний вітер рвав наші вітрила, - вирвалось у Михала, - а паче вітру затримали нас облуда, кривда та лжа.

- Хто смів заподіяти людям нашим облуду й кривду? - спохмурнів Володимир.

- А вже ліпше б ми не їхали до Полотська, княже наш, а вдарили на них всією силою, тільки того заслужив клятий Регволд, сини і вся псина його зграя.

Але тут же тисяцький Михало зрозумів, що висловлюється не тими словами, якими слід говорити княжому слу, і, зупинившись на якусь мить, повів тихо, суворо, поважно:

- За твоїм загадом, княже, прибули ми з повним місяцем до города Полотська і сказали сторожі, що хочемо говорити з Регволдом як сли новгородського князя.

- Ви бачили його? - запитав Володимир.

- Бачили, - заспішив Михало, - сказали, як ти велів, що не хочемо мятежа й усобиці, бережемо і будемо оберігати мир і любов у землях Русі, хочемо жити по закону й покону отців наших, як. уставили князі Олег і Ігор, княгиня Ольга і син її Святослав, та ще так, як велять наші боги.

І тут Михало замовк. У палаті була така тиша, що всі чули, як кипить віск у шандалах, важко дихають мужі на лавах.

- Чого ж ти замовк?

- Я сказав, - одразу ж продовжив Михало, - що ти, князь новгородський Володимир, блюдя мир на Русі, пропонуєш князю Регволду сукупно з ним іти проти князя Ярополка, який убив брата свого Олега й хоче йти на тебе.

- І що відповів Регволд?

- Він узяв нашу грамоту, прочитав і порвав, кинув на землю...

Воєводи й бояри на лавах роздратовано загомоніли, вдарили об підлогу посохами.

- Зло вчинив Регволд! Супостат він, ворог! - закричали всі і вже схоплювались з лав, затупотіли ногами.

Тільки князь Володимир твердо сидів на стільці, дивився на Михала й слів.

- Що ж ще сказав Регволд? - так голосно, що почули всі в палаті, запитав він.

- Він сказав непотрібні, дурні слова, - промовив у тиші, що після цього настала, Михало, - і мені негоже їх говорити.

- Ні, говори! - велів Володимир.

- Князь Регволд, - рішуче почав Михало, - сказав, що його дивує грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород і Полотськ однаково древні землі, древні однаково в них князі й боярство, і якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити... Гординю ніс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, він сказав, що вільний обирати, з ким йому іти - з Новгородом чи Києвом.

- І вже він обрав?

- Так, княже, обрав, бо діє в'єдно з Ярополком-князем. Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помітив, як кліпає воєвода очима.

- Що ж ти замовк?

- Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу - стригли бороди.

Михало показав князеві і мужам свою набагато коротшу, ніж раніше, бороду.

- І на тебе вони образу клали, - закінчив Михало. - Князь Регволд велів нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабині...

Блідий сидів на стільці князь Володимир, і тільки покладені на поручні стільця пальці рук, що стиснулися в кулаки, свідчили, як вразили його слова воєводи. Проте він нічим, крім цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на воєвод і бояр, Володимир ждав їхнього слова.

І він діждався. Ось один з бояр підняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потім устав, ступив уперед, і всі побачили старого Скордяту - з перетятим шрамом чолом, слутого* (*Слутий - сліпий.) на одно око.

- Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, - промовив Скордята, - но такожде і боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що він діє в'єдно з Ярополком-князем... Що ж, зане так, ми підемо на Ярополка й Регволда...

- То правда, правда! - загомоніли всі в палаті. Смутне, посічене обличчя Скордяти перекосилось, єдине око блищало хижо.

- А ще я скажу, - закінчив він, - що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, - звернувся він до Володимира, - то й веди нас тепер за собою.

- Підемо! Веди нас, княже! За Русь! - кричали воєводи й бояри.

У палату долинули протяжні звуки дзвону - збиралось віче. Князь Володимир устав, щоб іти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рівно, дужо.

Після віча Володимир говорив у своїй світлиці на верху терема з Добринею.

Була ніч. Князь стояв біля розчиненого вікна, крізь яке вливався багатоголосий крик, шум з подій, далекий смутний спів.

- От і все готове, воєводо мій, тепер і в дорогу, - почав Володимир. - Довго я думав про Київ, рвався туди, хотів там бути, але не так, як нині.

- Чого печалишся, княже? - підійшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. - Ти