Всеволод Зіновійович Нестайко - Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

В урочистому мовчанні перенесли всі речі на галявину до куреня.

І ось в останній раз стоїмо на березі біля човна. Опустивши голови, колупаємо носками черевиків землю. Стоїмо і зітхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках. Адже не на день ми прощаємось, не на місяць, не на рік навіть, а на цілих двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів. Ще ніхто в світі не прощався на так довго.

— Ну що чекаєш? Відчалюй! — Не витримує нарешті Кукурузо.

— А ти що, поспішаєш? — Кажу я.

— Та ні, я нічого, але взагалі… Тобі ж додому треба. Хлопці, напевно, в футбол на вигоні грають.

— Так! — Махаю я рукою. Мовляв, не потрібні мені ні футбол, ні хлопці. А сам думаю: «Невже Кукурузо ніколи в футбол більше грати не буде? Ось бідний хлопець! Так! — Махаю я рукою. Мовляв, не потрібні мені ні футбол, ні хлопці. А сам думаю: «Невже Кукурузо ніколи в футбол більше грати не буде? Ось бідний хлопець! »І так мені його шкода стало! Який же він воротар чудовий був! Справжній Лев Яшин міг з нього вирости.І так мені його шкода стало! Який же він воротар чудовий був! Справжній Лев Яшин міг з нього вирости.

Зітхнув я, поліз у кишеню і витягнув свій складаний ніж.

— На, — кажу, — тобі знадобиться. Ти ж знаєш, який це ніж. Як бритва. Такого ні в кого немає… А в тебе уламок якийсь.

Кукурузо аж почервонів від задоволення. Він давно із заздрістю дивився на цей ножик і не раз пропонував мінятися, та я не хотів. Але тепер хай у нього залишається, раз він у футбол більше ніколи не зіграє і на самоті жити буде.

Я ще раз зітхнув, поліз в іншу кишеню і вийняв сірникову коробочку. Там лежали рибальські гачки, які подарували мені в Києві. Прекрасні гачки. Ціле багатство для рибалки. І маленькі — для верховодок, плітки і карасів, і побільше — для йоржів, окунів і лящів, і великі — для щук, линів, коропів, і зовсім великі, потрійні, — для сомів та іншого риб'ячого звірини.

— Лови, — кажу, — на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений… Тільки, знаєш, коли я до тебе як–небудь приїду, ти і мені даси половити. Дуже я звик до цих гачків.

Чому я так сказав — сам не знаю. Я ж ще ні разу не ловив цими гачками. Напевно, шкода все‑таки було мені їх. Навіть більше, ніж ножик. Кукурузо відчув це:

— Так навіщо. Не треба. У мене ж є.

Однак не міг відірвати захоплених очей від коробочки. Хіба вистачить у людини сил відмовитися від такого подарунка! Ні, хоч і шкода, але не шкода мені гачків.

Кукурузо ж лишається на безлюдному острові один–однісінький, як зуб у роті у діда Саливона. І ніхто його більше не побачить. Навіть листа йому написати не можна. Ну да, не можна. У нього ж немає адреси. У всіх людей на світі є адреси, а у нього немає. Ця несподівана думка стривожила мене.

— Слухай, — кажу, — так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси. Ніякого адреси.

— Ну так що?

— Як — ну так що? Адреси немає, розумієш! Виходить, начебто ти взагалі не живеш на світі.

— А що ж я можу зробити? — Розгубився Кукурузо.

— Треба негайно якось назвати острів. Буде назва, тоді й адреса буде.

— Давай. Я хіба що — проти? А як?

— Я знаю? Острови на землі все по–різному називаються. Острів Сахалін, острів Мадагаскар, острів Таймир. Ні, то, здається, півострів. Ну, якось так.

— Ну нехай буде острів Мадагаскар. Гарне назва. Мені подобається.

— Так вже є Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якого ще немає.

Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть перебираючи в умі назви. Потім сказав:

— А знаєш що — хай буде імені Переекзаменовки. Переекзаменування мене сюди привела, і нехай буде острів її імені. Такого назви ще немає — ручаюсь.

Я не став сперечатися. Так на карті світу (хоч про це ще ніхто, крім нас, не знав) з'явилося нове географічна назва — острів Переекзаменовки. Хто знає, може, коли–небудь, через багато років, школярі навіть вчитимуть про це на уроках: «Острів Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провів на самоті: майже тридцять років учень п'ятого класу Робінзон Васильович Кукурузоне став сперечатися. Так на карті світу (хоч про це ще ніхто, крім нас, не знав) з'явилося нове географічна назва — острів Переекзаменовки. Хто знає, може, коли–небудь, через багато років, школярі навіть вчитимуть про це на уроках: «Острів Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провів на самоті: майже тридцять років учень п'ятого класу Робінзон Васильович Кукурузо ». І якийсь ледар отримає двійку за те, що не буде цього знати.. І якийсь ледар отримає двійку за те, що не буде цього знати.

Я повеселішав. І прощання здалося мені не таким сумним.

— Не бійся, Робінзон, все буде добре, — бадьоро сказав я. — На такому острові не те що двадцять вісім — сто років прожити можна. Аби риба клювала.

— Я теж так думаю.

— Прощай!

— Прощай!

Я сів у човен і відштовхнувся веслом від берега.

Останній зв'язок Робінзона Кукурузо з людством перервався. Він залишився один на безлюдному острові. Тепер, навіть якщо б він і захотів повернутися додому, він би не міг зробити цього сам, без сторонньої допомоги. Тому що у нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнів неможливо — потонеш. Я пропонував, щоб він залишив собі нашу «підводну» (ми ж могли скористатися для перевезення який завгодно човном), але він категорично відмовився. «Це несерйозно, — сказав він. — Це була б якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у справжнього Робінзона був транспорт, — навряд чи б він сидів так довго один на острові. Ні, треба по–справжньому. Ніяких човнів, ніякої можливості повернутисятанній зв'язок Робінзона Кукурузо з людством перервався. Він залишився один на безлюдному острові. Тепер, навіть якщо б він і захотів повернутися додому, він би не міг зробити цього сам, без сторонньої допомоги. Тому що у нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнів неможливо — потонеш. Я пропонував, щоб він залишив собі нашу «підводну» (ми ж могли скористатися для