Герман Гессе - Степовий вовк

знову знайшов людину, знову зацікавився життям! Важливо тільки, щоб на цьому не скінчилося, щоб я скорився цьому потягові й пішов за цією зіркою.

І ось настала та незабутня мить, коли я знов побачив її; Я сидів у старому затишному ресторані біля маленького столика, який без потреби замовив наперед по телефону, й вивчав меню. У склянці стояли дві чудові орхідеї, які я купив для своєї нової знайомої. Чекати мені довелося довгенько, але я відчував, що дівчина неодмінно прийде, і не дуже вже хвилювався. І ось вона прийшла, на мить спинилася перед роздягальнею і привітала мене тільки уважним, допитливим поглядом ясних сірих очей. Я недовірливо спостерігав, як поставиться до неї кельнер. Ні, слава Богу, ніякої фамільярності, він був бездоганно ввічливий і тримався на відповідній відстані. А все ж таки вони були знайомі, дівчина звала його Емілем.

Вона зраділа й засміялася, коли я дав їй орхідеї.

— Чудесно, Гаррі. Ти хотів зробити мені подарунок, правда ж, і добре не знав що вибрати. Не був певний, чи ти маєш право робити мені подарунки, думав, що я, може, ображуся, і купив орхідеї ― це просто квітки, хоч і дорогі. Ну, щиро дякую, але зразу скажу тобі: я не хочy, щоб ти робив мені подарунки. Я живу за рахунок чоловіків, проте за твій рахунок не хочу жити. Але як ти змінився! Тебе не можна впізнати. Того разу ти мав такий вигляд, наче тебе щойно вийняли із зашморга, а тепер ти вже знов майже схожий на людину. Між іншим, ти виконав мій наказ?

— Який наказ?

— Ти такий забудько? Ти мав навчитися танцювати фокстрот. Сам казав, що для тебе немає нічого кращого, як отримувати від мене накази, і немає нічого приємнішого, як мене слухатись. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, я й тепер так кажу! І це не просто слова.

— А проте не навчився танцювати?

— Хіба можна так швидко навчитися танцювати, всього за кілька днів?

— Звичайно. Танцювати фокстрот можна навчитися за годину, бостон за дві. Танго треба вчитися довше, але тобі його не треба вміти.

— А тепер нарешті скажи, як тебе звати.

Вона мовчки подивилася на мене.

— Ти, мабуть, і сам міг би вгадати. Мені було б дуже приємно, якби ти вгадав. Будь уважний і добре придивися до мене. Ти й досі не помітив, що часом я схожа на хлопця? Як оце тепер?

Так, добре придивившись до її обличчя, я переконався, що дівчина казала правду. Вона справді була схожа на хлопця. А ще за хвилину її обличчя викликало в мене хвилю спогадів, нагадало мені мої власні хлоп'ячі роки й мого тодішнього приятеля Германа. На мить мені здалося, що вона і є той Герман.

— Якби ти була хлопцем,― здивовано сказав я,― то звалася б Германом.

— Хтозна, може, я й справді хлопець, тільки переодяглася дівчиною,― жартівливо мовила вона.

— Тебе звати Герміна?

Прояснівши, вона кивнула головою, рада, що я вгадав. Якраз принесли суп, і ми почали їсти. Дівчина була по-дитячому вдоволена. Найдужче мені сподобалося й зачарувало мене те, що вона вміла так легко переходити від «найглибшої поважності до найщирішої веселості і навпаки, та ще й без жодного зусилля, зовсім не міняючись, як обдарована дитина. Тепер вона саме була весела, дражнила мене фокстротом, навіть штовхала ногами, вихваляла їжу, сказала, що я гарно вдягся, але побачила в моєму зовнішньому вигляді багато вад.

Слухаючи її, я спитав:

— Як ти так зробила, що стала раптом схожа на хлопця і що я зумів угадати твоє ім'я?

— О, це ти сам так зробив. Невже ти не розумієш, учений муже, чому я так сподобалась тобі й чому стала такою важливою для тебе? Бо я ― ніби твоє дзеркало, в душі моїй є щось таке, що озивається до тебе й розуміє тебе. Власне, всі люди повинні бути одне одному таким дзеркалом, так озиватись одне до одного й відповідати одне одному. Але такі диваки, як ти, легко втрачають цей хист, перестають щось бачити й читати в очах інших людей, байдужіють до всього. І якщо потім такий дивак раптом знову знаходить рідне обличчя, яке справді дивиться на нього, в якому він бачить ніби відповідь на свої питання, то, звичайно, це для нього велика радість.

— Ти все знаєш, Герміно,― здивовано мовив я.― Так воно і є, як ти кажеш. А проте ти зовсім інакша, ніж я! Ти моя протилежність: у тобі є все, чого бракує мені.

— Добре, що тобі так здається,― сказала вона коротко.

І враз на її обличчя, що справді було схоже на чарівне дзеркало, набігла ніби важка хмара. Тепер на ньому був тільки біль, тільки трагізм, ;бездонний, як у порожніх очах маски. Поволі, ніби мимохіть добуваючи з себе слово за словом, вона мовила:

— Не забувай того, що ти мені сказав! Ти сказав, що я повинна тобі наказувати і для тебе буде велика радість слухатися моїх наказів. Не забувай цього! Знай, Гаррі: так само як ти знаходиш у мене якийсь відгук, як моє обличчя дає тобі відповідь, як щось у мені викликає твоє довір'я,― так само я знаходжу все це в тобі. Коли я побачила того разу, як ти заходив до «Чорного орла», такий стомлений і сам не свій, одною ногою вже майже на тому світі, то зразу відчула: цей чоловік буде мене слухатись, він прагне, щоб я йому наказувала! І я тобі наказуватиму, тому я до тебе й озвалася, тому ми й стали приятелями.

Вона говорила так поважно, ніби через силу, за якимось високим наказом своєї душі, що я не міг витримати і спробував заспокоїти її, перевести розмову на інше. Але вона спинила мене одним-однісіньким порухом брів, одним владним поглядом і холодно повела далі:

— Ти мусиш дотримувати слова, хлопче, нагадую тобі, бо будеш каятись. Я даватиму тобі багато наказів, і ти їх виконуватимеш. Це будуть милі накази, приємні, тобі весело буде виконувати їх. А наприкінці ти виконаєш мій останній наказ, Гаррі.

— Виконаю,― мовив я майже насамохіть.― А що то буде за наказ?

Бозна-чому, але я його вже вгадав.

Вона здригнулася, наче від холоду, і, здавалося, почала повертатись до дійсності, але й далі не спускала з мене очей. Раптом вона ще дужче спохмурніла:

— Найрозумніше було б не казати цього тобі. Але я не хочу бути розумною,